Узагальнюючий висновок: законопроект потребує суттєвого доопрацювання та внесення на повторне друге читання.

Переглядів 136

Читати далі

(Оцінок поки що немає)

 Loading ...

В И С Н О В О К

на проект  Закону про доступ до публічної  інформації

(реєстраційний № 2763)

Поданим  законопроектом пропонується визначити порядок доступу до публічної інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень та інших її  розпорядників.

Погоджуючись з автором законопроекту щодо необхідності більш повного  забезпечення права громадян на доступ до інформації про роботу органів державної влади та органів місцевого самоврядування, Головне науково-експертне управління, висловлює щодо законопроекту такі зауваження та пропозиції.

Насамперед, слід зазначити, що законопроект не узгоджується з низкою чинних законів України, зокрема, з базовим Законом України “Про інформацію”, положення і норми якого нерідко текстуально або змістовно дублюються у законопроекті. Так, стаття 11 законопроекту, в якій визначаються суб’єкти доступу до публічної інформації, повторює положення статті 7 вищезазначеного Закону, якою визначаються суб'єкти інформаційних відносин, а абзац другий частини першої статті 3 законопроекту - абзац другий частини першої статті 10 чинного Закону.   

Теж саме стосується й питань гарантій забезпечення  права на доступ до публічної інформації, визначених статтею 3 законопроекту. Адже гарантії права на інформацію вже встановлені статтею 10 Закону України “Про інформацію”.

             Потребують узгодження з цим Законом положення, якими визначаються учасники інформаційних відносин. Адже відповідно до статті 42 цього Закону  “основними  учасниками  цих  відносин  є:  автори,  споживачі, поширювачі, зберігачі (охоронці) інформації, в той час як згідно із законопроектом суб’єктами доступу до публічної інформації є “запитувачі інформації”, “розпорядники інформації”, “службові особи з питань запитів на інформацію та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини” (стаття 11 законопроекту).

             З метою гарантування права на доступ до публічної інформації законопроектом передбачено створення у розпорядників інформації спеціальних інформаційних служб та/або систем, що забезпечують у встановленому порядку доступ до публічної інформації (пункт 2 частини першої статті 3 законопроекту). Проте наявність такого положення є зайвим, оскільки створення відповідних служб або систем уже передбачено абзацом другим частини першої статті 10 Закону України “Про інформацію” та статтею 6 Закону України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації”.

             Стаття 22 законопроекту, якою визначаються питання плати за надання інформації, не достатньо узгоджена із змістом статей 39 та 41 Закону України “Про інформацію”, якими встановлюється порядок надання інформаційних послуг, в тому числі й платних.

             Недостатньо узгодженими вбачаються положення статті 29 законопроекту з положеннями статті 47 вищезазначеного Закону, в яких йдеться про відповідальність за порушення законодавства про інформацію.

Законопроект містить чимало термінологічних неузгодженостей із Законом України “Про інформацію”. Йдеться, зокрема,  про термін “публічна інформація”, який не узгоджується із термінами “адміністративна інформація” та “інформація про діяльність державних органів влади та  органів місцевого і регіонального самоврядування”, якими оперує цей Закон (статті 18, 19-1, 21 та ін.). 

Назва статті 29 не відповідає її змісту, оскільки у назві йдеться про “відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації”, а у змісті - про відповідальність за порушення законодавства про доступ до інформації взагалі. 

Окремі  положення і норми законопроекту регулюють суспільні відносини, що складають предмет регулювання інших законів. Це статті 25, 26, 27, 28, якими пропонується визначити порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Як відомо, повноваження  та функції Уповноваженого визначені відповідним Законом України, тому повторювати чи доповнювати їх у цьому  законопроекті немає потреби. Тим більше, що це створить прецедент щодо необхідності встановлювати особливий порядок подання та розгляду скарг Уповноваженим в усіх сферах, де мають місце порушення прав людини.  

При цьому управління вважає також недоцільним встановлювати порядок подання та розгляду запитів на інформацію (статті 19-21, 23), який є відмінним  від передбаченого Законом України “Про звернення громадян”.   

Законопроект містить інші недоліки. Так, Розділ ІІ “Режим доступу до інформації” не вписується у контекст законопроекту, оскільки його зміст ширший, ніж самого законопроекту, а про “публічну інформацію” у ньому навіть не згадується. Теж саме стосується і назв Розділів IV-го “Реалізація права на доступ до інформації через інформаційний запит” та V-го “Процедура оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації”, які за своєю назвою більшою мірою стосуються  змісту Закону України “Про інформацію”, ніж проекту Закону України “Про доступ до публічної інформації”. 

Назви деяких статей (статті 5-10) законопроекту також сформульовані таким чином, що вони не мають безпосереднього відношення до нього, оскільки у них йдеться не про “публічну інформацію”, а про інформацію взагалі.  Частина статей є настільки абстрактними, що їх важко віднести до цього законопроекту (“Таємна інформація” (стаття 9), “Визначення та перелік суб’єктів” (стаття 11), “Порядок здійснення контрою Уповноваженим з прав людини” (стаття 17), “Відмова Уповноваженого з прав людини у розгляді чи задоволенні скарги” (стаття 26), “Акти реагування Уповноваженого з прав людини” (стаття 27), “реагування на подання Уповноваженого з прав людини” (стаття 28).  

Сумнівною вбачається ідея щодо запровадження інституту “інформаторів” із числа посадових та службових осіб суб’єктів владних повноважень та умови звільнення їх від відповідальності  (стаття 10 законопроекту). 

Деякі положення сформульовані таким чином, що їх фактично не можна застосовувати на практиці. До таких відноситься положення частини сьомої статті 7, у якій зазначається, що “інформація з обмеженим доступом повинна надаватися розпорядником, якщо вона становить суспільний інтерес, і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право розпорядника інформації на її захист”. Причому, відповіді на питання, хто буде це встановлювати, законопроект не дає.    

Законопроект містить чимало неточних чи недостатньо визначених словосполучень, які не властиві законодавчим актам (“керуються добрими намірами” (стаття 10), “забезпечення прозорості” (частина перша статті 2 та абзац перший частини першої статті 4), “справедлива ринкова ціна” (частина третя статті 22) тощо.  

Насамкінець, слід висловити сумнів щодо доцільності прийняття цього законопроекту. Адже чинний Закон України “Про інформацію” охоплює всю систему відносин у сфері інформації. Зокрема, він “закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного та державного життя України”, “регулює доступ до інформації” (стаття 2). Його дія “поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя та діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні поширенні та зберіганні інформації” (стаття 3). Поняття “інформації”, визначення якого дається у статті 1 чинного Закону, включає в себе усі види інформації, а сформульовані у статті 5 цього Закону основні принципи інформаційних відносин теж поширюються на всі види інформації, включаючи й публічну.

Необхідно також зазначити, що чинний Закон України “Про інформацію” врегульовує чимало питань, що стосуються забезпечення конституційного права на інформацію, в тому числі й на публічну. Так, відповідно до статті 9 цього Закону “всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей,  необхідних  їм для реалізації ними  своїх  прав,  свобод  і  законних  інтересів, здійснення завдань і функцій”. 

Відповідно до статті 43 цього Закону, яка визначає “Права учасників інформаційних відносин”, учасники  інформаційних  відносин  мають  право  одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів,
крім випадків, передбачених законом. Кожний учасник інформаційних відносин для  забезпечення  його прав,  свобод  і  законних  інтересів  має  право  на    одержання  інформації про: діяльність органів державної влади;  діяльність народних депутатів; діяльність органів місцевого і регіонального самоврядування та місцевої адміністрації; те, що стосується його особисто”. 

       Слід звернути увагу й на те, що статтею 45 Закону України “Про інформацію” передбачена охорона права на інформацію. Відповідно до цієї статті  “право на інформацію охороняється  законом.  Держава  гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм  і  джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом”.

Таким чином, зважаючи на вищезазначене, управління вважає прийняття цього законопроекту недоцільним. Позитивні напрацювання, які містяться у ньому, можна оформити у вигляді змін та доповнень до відповідних законів України. 

Узагальнюючий висновок: за результатами розгляду у першому читанні законопроект доцільно відхилити. 

Керівник Головного управління                                          В. Борденюк

Вик: О. Шуба