Хто має право знати?

 

Частина друга ст.34 Конституції України гарантує, що “кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір”.

 

Ця норма знаходиться у Розділі ІІ Конституції України, котрий має назву “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”, таким чином Основний Закон безумовно надає це право:

а) громадянам України,

б) іноземцям,

в) апатридам (особам без громадянства).

 

Водночас варто згадати, що у практиці Конституційного Суду України перебування тлумаченої конституційної норми у розділі “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” ще багато років тому стало підставою для [доволі спірного] висновку щодо непоширення її на юридичних осіб (рішення КСУ N 1-рп/99 від 09.02.99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів). Відтак постає питання, як бути з відповідним правом юридичних осіб.

 

Зрозуміло, що ані основоположна у контексті права на інформацію стаття 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Європейська конвенція з прав людини) ані не менш засаднича ст.19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (де також йдеться про “людину”) питання з юридичними особами не стосуються.

 

Відповіді, проте, знаходяться ближче. Нова редакція Закону України “Про інформацію”* від 13.01.11 визначає (cт.4) суб’єктами інформаційних відносин:

– фізичні особи;

– юридичні особи;

– об’єднання громадян;

– суб’єкти владних повноважень

і при цьому у ст.5 декларує, що право на інформацію (це право “передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів”) має “кожен”, не роблячи застережень щодо якихось певних суб’єктів.

 

Своєю чергою, Закон “Про доступ до публічної інформації” від 13.01.11 прямо відносить (ст.12) до “запитувачів”:

– фізичних осіб,

– юридичних осіб,

– об’єднання громадян без статусу юридичної особи,

надаючи (п.2 ст.19) їм усім “право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту” (нагадаємо: стара редакція Закону “Про інформацію” прямо надавала таке право лише громадянам).

 

Цей самий Закон “Про доступ…” у п.3 ст.4 відносить до “принципів доступу до публічної інформації”, зокрема, “рівноправність”. І хоча подальший текст про рівноправність майже дослівно списано з частини другої ст.24 Конституції (котра, згадаймо, стосується “людини і громадянина”), у дослівному прочитанні ця “рівноправність” поширюється і на юридичних осіб.

 

Втім, така рівноправність не виглядає абсолютною з огляду на саму правову сутність юридичних осіб і необхідність врахування спеціальної (обумовленої положеннями установчих документів) правоздатности юридичних осіб. Для прикладу:  громадська організація, що згідно зі статутом займається захистом виборчих прав, вправі запитувати і отримувати публічну інформацію, яка має стосунок до виборчого процесу, але навряд чи – інформацію про ракетобудування чи врожаї зернових. Так саме, громадянин-виборець має куди більше підстав для реалізації і судового захисту свого права знати про політиків і держпосадовців, ніж про те саме – якесь підприємство, адже для громадянина ця інформація є необхідною для прийняття електорального рішення і подальшого громадянського контролю (є питанням особистої потреби), а для підприємства – ні.

 

Забігаючи наперед, слід стисло зупинитися (адже надалі нас зі зрозумілих причин насамперед цікавитимуть інформаційні правовзаємини громадян з суб’єктами владних повноважень) на питанні права особи на отримання інформації “про себе“.

Частина третя ст.32 Конституції право “знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею” надає “кожному громадянинові”, а другий абзац пункту другого ст.11 Закону “Про інформацію” – фізичній особі (стара редакція цього закону – лише громадянинові). Проте Закон “Про доступ до публічної інформації”, кажучи у своїй статті 11 про “доступ до інформації про особу”, каже, що таке право має “кожна особа”. Відтак, на розширення конституційної норми, не лише громадянин, а будь яка фізична чи юридична особа. Неузгодженість між двома законодавчими актами залишимо на сумлінні авторів і законодавців.

 

Кажучи вище про дослівне прочитання, не можна обійти увагою віднесення новим законом до запитувачів інформації “об’єднань громадян без статусу юридичної особи” (легалізованих шляхом повідомлення), що є доволі легковажним. Справа навіть не у тому, що за ст.20 Закону України “Про об’єднання громадян” право “одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань” мають лише об’єднання громадян, легалізовані шляхом реєстрації (тобто юридичні особи).

Річ у тому, що не маючи статусу юридичної особи, не маючи правосуб’єктности, не будучи суб’єктами права, незареєстровані об’єднання громадян, природно, не можуть бути самі по собі суб’єктами інформаційних відносин – незалежно від бажання розробників нового інформаційного законодавства та мотивації законодавця.

Тому “квазіправо” об’єднань громадян без статусу юридичної особи звертатися з запитами до “розпорядників інформації”, що випливає з зарахування іх у Законі “Про доступ…” до “запитувачів” слід розуміти (і, відповідно, можна реалізовувати)  як опосередковане, “матеріалізоване” правом особи, котра підпише відповідного запита. Іншими словами, уповноваженою стороною у правовідносинах з розпорядником інформації (зобов’язаною стороною) буде не об’єднання громадян, легалізоване шляхом повідомлення, а конкретна фізична особа – суб’єкт права. При тому, звичайно, останній вправі звертатися до розпорядників інформації з запитами в інтересах такого об’єднання громадян (суворо кажучи – його учасників).