“Службова інформація”: як і з чим її споживати?

 

Нова (чинна з 10.05.11) редакція Закону України “Про інформацію” поділяє інформацію з обмеженим доступом на три категорії:

а) конфіденційну інформацію,

б) таємну інформацію,

в) службову інформацію.

Детальніше про це – у тексті “Що ми маємо право знати?”1, а наразі – окремо про службову інформацію, оскільки, якщо залишити осторонь державну таємницю, то саме службова інформація лише і є продуктом діяльности суб’єктів владних повноважень, котрий, за замислом законодавця, держава може приховувати від суспільної уваги.

І. ЩО МОЖЕ І ЩО НЕ МОЖЕ БУТИ СЛУЖБОВОЮ ІНФОРМАЦІЄЮ.

Отже, за ст.9 іншого “інформаційного” законодавчого акту, тобто Закону України “Про доступ до публічної інформації”2, до службової інформації “може” належати, окрім зібраної в процесі оперативн-розшукової, контрозвідувальної діяльности та у сфері оборони країни, лише інформація
“що міститься в документах суб’єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльности установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень”.

Увага: вищенаведений абзац містить обов’язкові і виключні умови, за одночасної наявности яких інформацію лише і може бути віднесено до службової:
1. Інформація має міститься у “внутрівідомчій” службовій кореспонденції, доповідних записках і рекомендаціях.
2. Такі документи мають бути пов’язані з розробкою напрямку діяльности відповідного органу чи зі здійсненням його контрольних чи наглядових функцій.
3. Такі документи мають передувати публічному обговоренню та/або прийняттю рішень.

Особлива увага! Відповідно до вищенаведеного:

1. Не може бути віднесено до службової інформації інформацію, котра міститься у міжвідомчій кореспонденції (наприклад, міністерство А пише Держдепартаменту Б).

2. Не може бути віднесено до службової інформації документи, не пов’язані з розробкою напрямків діяльности держорганів чи здійсненням його контрольних чи наглядових функцій (наприклад, інформацію про фінансову діяльність).

3. Не може бути віднесено до службової інформації інформацію у документах, що не передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень. Зокрема – і це надважливо – власне рішення, тобто нормативно-правові чи індивідуально-правові акти. Іншими словами, відповідно до закону держава (органи влади, посадові особи) та органи місцевого самоврядування взагалі не мають права надавати гриф “для службового користування” і не оприлюднювати абсолютно всі (за винятком тих, що мають гриф таємности за Законом “Про державну таємницю”) правові акти.

Слід зазначити, що це повністю відповідає п.3 ст.14 Закону “Про інформацію”, за якою “з метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нормативних актів фізичним та юридичним особам держава забезпечує офіційне видання цих актів масовими тиражами у найкоротші строки після їх прийняття” – тобто всіх актів.
Аналогічне положення містилося і в старій редакції Закону “Про інформацію”, проте саме ст.9 Закону “Про доступ до публічної інформації”, котра дозволяє обмежувати доступ лише до того, що передує рішенням суб’єктів владних повноважень, а не до самих рішень, перекреслює антиправову норму п.7 старого кучміного указу №503/97 “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності”, котра каже, що “акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, які не мають загального значення чи нормативного характеру, можуть не публікуватися за рішенням відповідного органу”. Не можуть. Кожен, чиє право на активний (на запит) чи пасивний (прочитати в офіційному виданні чи на сайті) про будь-який правовий акт, окрім тих, доступ до яких обмежено на підставі Закону “Про державну таємницю”, має всі підстави вимагати їх надання у судовому порядку та вимагати (у Вищому адміністративному суді України) визнання протиправним і нечинним п.7 указу №503/97. Вдалого полювання!

Навряд чи саме на це було спрямовано умисел законодавця, але прийняли що прийняли, тут ми лише констатуємо факт.

ІІ. ЯК ОБМЕЖУЄТЬСЯ ДОСТУП ДО СЛУЖБОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ І ЯК ЇЇ ВСЕ Ж ТАКИ ДІЗНАТИСЯ.

Пунктом 3 ст.21 Закону “Про інформацію” встановлено, що “порядок віднесення до <…> службової інформації, а також порядок доступу до неї регулюються законом”. Попри це, як це часто буває у “підзаконній” Україні, жодного єдиного порядку віднесення інформації до службової не встановлено ні цим Законом, ні Законом “Про доступ до публічної інформації”, ні ще якимось законом. Закон “Про публічну інформацію” лише повторює “відповідно до закону” – розробники законопроектів та законодавці надто не перепрацювали.

Проте Закон “Про доступ до публічної інформації” визначає (п.2 ст.6) три загальні умови обмеження доступу до інформації:

– виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісности або грмоадського порядку з метою запобігання заворушенням чи здочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупереджености правосуддя;

– розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

– шкода від оприлюднення такоє інформаціє переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Наявність одночасно всіх цих умов суб’єкт владних повноважень має встановити, приймаючи рішення3 про обмеження доступу до певної інформації. Важливіше інше – наявність одночасно всіх цих має встановити і суд, коли ви в адміністративній юрисдикції оскаржуватимете відмову у наданні вам “службової інформації”. Крім того, суд перевірятиме (п.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України) рішення, дію, бездіяльність відповідного суб’єкта владних повноважень ще і щодо того, чи прийняті (вчинені) вони:
– на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
– з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
– обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
– безсторонньо (неупереджено);
– добросовісно;
– розсудливо;
– з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;
– пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
– з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
– своєчасно, тобто протягом розумного строку
.

І навіть якщо адміністративний суд відмовить у задоволенні позову – це відкриє вам шлях до Європейського суду з прав людини, котрий, нагадаємо, дивитиметься ще і на те, чи є обмеження у доступі до інформації “необхідним у демократичному суспільстві”.

Підсумовуючи: вимагаймо інформації, справа того вартує.

Олександр Северин, к.ю.н.

 

Примітки:

1https://stop-x-files-ua.org/?page_id=4721

2Думаю, більшість практикуючих юристів та й інших громадян погодяться, що з міркувань цілісности, узгоджености та зручности користування це мав би бути один комплексний правовий акт, але наразі залишається залишити це на сумлінні розробників, лобістів та законодавців.

3Зверніть увагу: відповідно до буквального (а іншого не має бути) прочитання ст.9 Закону “Про доступ до публічної інформації” рішення про надання документам грифу “для службового користування” самі не можуть бути “службовою інформацією” – тобто є відкритою інформацію і підлягають наданню на запити.