Лют 112011
 

Вивчення нових інформаційних законів наводить на думку, що вони розроблені та прийняті не задля захисту права кожного громадянина на інформацію, а для захисту доходів “зливників” та політиків, котрі зливають виключно “потрібну” інформацію, щоб маніпулювати громадською думкою.

Ухвалення закону “Про доступ до публічної інформації” супроводжується співом дифірамбів із боку експертів, активістів та інших представників різних верств “громадянського суспільства”. На прес-конференціях оприлюднюються “думки”, одна одної краще…

Іноді складається враження, що через три місяці, коли цей закон набуде чинності, чиновники відкриють усе потаємне. Особливо те, що стосується бюджетних витрат та особливостей виконання ними службових обов’язків.

Але звідки впевненість, що цей закон буде “працювати” краще, ніж “працював” закон “Про інформацію”?

Чи випадково цей закон було прийнято в той самий час, коли в Україні відбувається закріплення режиму бюрократичного авторитаризму, та ще й популістського типу, за визначенням американського політолога Гільєрмо О’Доннела?

Як відомо, авторитарно-бюрократичний режим будується на пануванні чиновницького апарату, який уособлює “керманич”, що виступає “від імені всього народу”.

У Латинській Америці та Тропічній Африці, де до кінця 90-х років ця форма політичного режиму була найбільш розповсюдженою, авторитарна влада чиновників трималася завдяки військовим, які з ними зрощувалися, та лавіюванню між олігархічними групами. В Україні, з огляду на її радянсько-феодальне минуле, останнє не є потрібним. Адже чиновники та олігархічні групи виступають як єдине ціле, спираючись на репресивну машину, котру уособлюють співробітники органів прокуратури, внутрішніх справ та держбезпеки.

За популістського типу бюрократичного авторитаризму, чиновницький апарат оголошує суспільство “хворим”, зокрема, на “економічну кризу”, “корупцію”, “розкрадання державного майна та коштів” тощо. Ліки від цього – сувора дисципліна, обмеження політичної та підприємницької діяльності, тиск на права людини.

Втім, історія свідчить: після “ін’єкції” соціальні хвороби загострюються й потребують уже “хірургічного впливу”, що виливається в роки економічної та політичної нестабільності.

Мьянма (Бірма), після подібного “лікування”, із провідного експортера рису перетворилася на імпортера, що ледь зубожіє. Нічого не нагадує?.. Мексику періодично охоплюють заворушення, у результаті яких влада втрачає контроль над великими районами країни.

Між тим, головний метод функціонування популістського бюрократичного авторитаризму – створення уявного впливу громадян на державні справи.

В Україні одним з інструментів цього впливу, схоже, мають стати закони “Про інформацію” та “Про доступ до публічної інформації”.

Міфологічна рамка навколо цих законів почала створюватись ще за правління Леоніда Кучми, коли різного роду інституції отримали перші кошти на їхню “розробку”. Режим Януковича взяв ці закони на озброєння, скоріше, для того щоб покращити свій імідж ззовні країни, у країнах Заходу, та, стараннями тандему Герман-Бондаренко/Льовочкіна-Колесникова закріпитися в якості “друга громадськості”.

“Ці закони є історією успіху громадянського суспільства за останні півроку”, “організації, що використовують бюджетні кошти, зобов’язані будуть відповідати на запити”, “суттєво зменшуються можливості втаємничити інформацію”, “документи із грифом “не для друку” автоматично мають стати відкритими”, “завдяки цьому закону можна буде отримати інформацію від органів зі спеціальним статусом, зокрема, ДУС”…

Це лише частка коментарів із боку їх розробників та лобістів. Але що буде отримано на виході?

Наприклад, лобісти закону заявляють, що п’ятиденний термін, який нове законодавство відводить на відповідь на інформаційний запит, надасть більше можливостей для роботи журналістів.

Яких журналістів? Тим, що працюють у щоденній газеті, у більшості випадків це не допоможе, бо відповіді, почасти, потрібні на протязі, максимум, десяти годин. Та й взагалі, чиновник, згідно до нових законів може спокійно обґрунтувати “паузу” до двадцяти робочих днів.

У старому законі “Про інформацію” були норми про десять та тридцять календарних днів, відповідно. То й що, багато виграли?

Проблема полягає не в термінах, а в самих фактах відповідей, які, почасти, не отримуються чи отримуються в неповному обсязі.

Щодо ефективності механізмів реалізації права кожного громадянина на доступ до інформації. Наприклад, пунктом 2 6-ї статті закону “Про доступ до публічної інформації” встановлюється, що “обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах нацбезпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес у її отриманні”.

Хто буде визначати, завдає інформація шкоди, чи не завдає? Розпорядник, звісно ж, хоча новий закон не встановлює чітко цю особу.

Уже зараз напевне можна сказати, що детальна інформація про фінансування діяльності вищих посадових осіб та ДУСі, згідно до цих норм, тепер уже офіційно буде обмежена в доступі.

“В інтересах національної безпеки”. Або задля захисту їхніх “прав”.

Лобісти закону можуть апелювати до 5-го пункту статті 6 закону “Про доступ до інформації”: “Не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по-батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно”.

Але, по-перше, у тому ж пункті зазначається, що дана норма не поширюється на випадки, коли “оприлюднення чи поширення” цієї інформації шкодить, наприклад, “національній безпеці”.

По-друге, ця норма не скасовує дію норм, викладених у 2-му пункті 6-ї статті.

По-третє, закон не встановлює вичерпний перелік даних “про розпорядження бюджетними коштами, користування чи розпорядження майном”, що їх мають збирати, зберігати та надавати чиновники. Бо частину такої інформації можна отримати й зараз, наприклад, із сайту Вісника державних закупівель. І не факт, що чиновники не заявлять про відсутність іншої потрібної інформації.

Більше того, у нагоді чиновникам стає норма оновленого закону “Про інформацію”: “Інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою є конфіденційною”.

Фактично ця норма девальвує іншу норму цього ж закону: “Не належать до інформації з обмеженим доступом декларації про доходи осіб та членів їхніх сімей, які обіймають посаду державного службовця, службовця органу місцевого самоврядування першої або другої категорії”.

Бо існування навіть не чітко окреслених обмежень щодо інформації про доходи чиновників у старому законі “Про інформацію” дозволяло, наприклад, виконкому Сімферопольської міськради відмовляти у відповіді на питання журналістів про розмір заробітної платні, премій та витрат на відрядження службовців і критерії їхнього нарахування й отримання, посилаючись на “недопущення порушення соціальних, економічних та інших прав”.

Виконком Дніпропетровської міськради у відповіді на ті ж питання, без посилання на будь-які норми, оперував загальними фразами та назвами постанов уряду.

Тепер вони мають правову норму, на яку можна буде посилатися аби не надавати цілий масив інформації.

Прийняття підзаконних актів, зокрема, постанов кабміну, спрямованих деталізувати вплив та підвищити “працездатність” нових інформаційних законів, можливо, змінить ситуацію. Але з огляду на те, як “спрацювали” норми урядової постанови №996 щодо формування громадських рад при органах виконавчої влади, ця перспектива виглядає сумнівною.

Можливо, запрацювати новим інформаційним законам допоможуть суди, органи прокуратури та СБУ? Норми цих законів відсилають до них, у разі незаконних відмов у інформації та визначенні, яка інформація є “суспільно необхідною”.

Між тим, наскільки ці органи будуть оперативними, а, головне, об’єктивними?

Амур-Ніжньодніпровський райсуд Дніпропетровська вже понад два роки не може розпочати слухання позову газети “Лица”, що оскаржує ненадання інформації селищною радою Кіровського щодо відведення 300 земельних ділянок біля Дніпра. Хоча, згідно до статті 183-2 Кодексу адміністративного судочинства, мав це зробити на протязі п’яти днів. Обласне управління СБУ на скаргу газети, щодо ненадання відповіді на інформаційний запит, взагалі не відреагувало.

Вивчення нових інформаційних законів наводить на думку, що вони розроблені та прийняті не задля захисту права кожного громадянина на інформацію про діяльність держави, її органів та посадових осіб – а для захисту доходів “зливників” та політиків, котрі зливають виключно “потрібну” інформацію, щоб маніпулювати громадською думкою.

Більше того, ці закони не створюють умов для зміни культури комунікації чиновників та політиків і громадян.

Тому норми 29-ї статті оновленого закону “Про інформацію”, про “суспільний інтерес” та “суспільну необхідність” інформації, скоріш за все, будуть використані, аби прикрити маніпуляторів у владі та поза нею – замість того, щоб стати додатковим стимулом для державного службовця в надаванні важливої інформації за зверненням пересічного громадянина.

Якщо чиновники почнуть офіційно оприлюднювати інформацію, яка зараз попадає до ЗМІ, за “великим секретом”, багато так званих “журналістів” та їх політичних “патронів” стануть не потрібними.

Поінформоване суспільство – одна з найбільших небезпек для авторитаризму.

Іван Красіков, Незалежна асоціація журналістів, спеціально для УП



Print Friendly, PDF & Email