Сер 032012
 

3-го серпня 2012 року відомий журналіст, керівник головного управління забезпечення доступу до публічної інформації АПУ Денис Іванеско оприлюднив свій новий бльоґ на “Українській правді”. Наводжу його повністю, з власними коментарями.

 

Британія згортає свободу інформації і переходить до незалежного регулятора медіа, замість саморегуляції?

03 серпня 2012, 12:55

Цього літа мене вразили дві британські ініціативи у сфері медіа, які не збігаються з моїм уявленням про те, “як це має бути у них” – в країнах старої демократії, які вже давно пройшли той шлях, яким ми зараз лише йдемо…

Перше – це липнева стаття з guardian.co.uk, яка розповідає про критику закону про свободу інформації та можливе його згортання після 12 років успішного застосування.

У них Freedom of Information Act працює з 2000 року. Україна ж спромоглася ухвалити аналогічний закон “Про доступ до публічної інформації” лише з приходом до влади Віктора Януковича у січні 2011 року.

Коментар:

Пан Іванеско якось забув… Законопроект “Про доступ до публічної інформації” був несений до Верховної Ради України ще 2008 року. І зусиллями однопартійців Януковича був заблокований аж до кінця 2010 року, коли “в бій” пішли н/д Бондарєнко та Ландік, які внесли,– по суті,– альтернативний законопроект. Опісля того ініціатори законопроекту були змушені, під загрозою повного провалу свого законопроекту, піти на компроміс. З того компромісу вишли: “оновлений” Закон України “Про інформацію” та кастрований титанічними зусиллями н/д Бондарєнко Закон України “Про доступ до публічної інформації”. Нагадаю, що приблизно навколо початку “компромісування” Верховна Рада України ухвалила, а 1 червня 2010 року Янукович підписав Закон України “Про захист персональних даних”. Закон, що по суті обмежує дію Закону України “Про доступ до публічної інформації”.

 

Що мене здивувало?

1.Британські журналісти і захисники свободи інформації критикують свою владу “за закритість”не менше, ніж наші – свою.

Звинувачують у навмисному знищенні документів і використанні приватної електронної пошти замість службової, щоб уникнути громадського контролю.

Досі я вважав критику влади у закритості на фоні ухвалення закону про доступ “проблемою росту України”, яка мине з часом, коли громадяни будуть відчувати державу своєю.

Тепер я розумію, що Сергій Лещенко, Мустафа Найем та інші журналісти ніколи не визнають, що закон про доступ працює, незважаючи на те, що цей закон полегшує їхню роботу і видає на гора кілобайти не дуже приємних для влади фактів.

Між іншим, правозахисники спромоглися визнати доступ високим стандартом. Від журналістів цього марно чекати (.

Коментар:

Відверто кажучи, попри мої наполегливі зусилля, я так і не зміг знайти автора фрази, яку так полюбив пан Іванеско. Навпаки, чим більше правозахисники та громадянські активісти стикаються з плодами кастрації н/д Бондарєнко, тим менше в них захвату з приводу Закону “Про доступ до публічної інформації”. Натомість у владі панує думка, що “закон працює шикарно” (с) О. Плотніков. Як він шикарно працює,– читайте тут: Шикарно, це на 75%! Саме настільки дієвим є Закон «Про доступ до публічної інформації» формально. А фактично?

2. Звинувачення британських службовців у використанні приватної електронної пошти замість службової варто пояснити окремо.

Доступ до електронного листування службовців – чи не єдина перевага британського закону у порівнянні з українським. У нас електронний документообіг ще не легалізовано, тож закони з Верховної Ради на підпис Президенту України досі приносять кур’єри.

Україна випереджає Британію у “загальному заліку” за якістю законів про свободу інформації, який складають незалежні організації. Ми – на 9 місці, а Британія – лише на 27.

Наш закон про доступ вперше в законодавстві легалізував е-маіл для спілкування громадян з державою. Три з чотирьох запитувачів скористалися електронною поштою, щоб написати запит Президенту.

Використання електронної пошти – великий крок вперед для України. Хоча у порівнянні з Британією і США нам ще є чому повчитися.

Коментар:

Не буду спростовувати очевидного: пан Іванеско добре керує своїм департаментом. Але певно він не знає, що в інших владних установах, в середньому, відповідають лише на 50 відсотків запитів на інформацію, отриманих електронною поштою.
Що ж до вчитись у Великіої Британії та США… та не вчитись треба! Бо поки вивчаться,– на пенсію підуть. Просто треба відповідати! Потрібна політична воля керівників міністерств, відомств, органів місцевої влади та місцевого самоврядування. 

Один з працівників нашого управління – Олександр Хорольський привіз зі стажування в США видане друком листування електронною поштою Білого дому часів Президента Рейгана за 1984-1986 роки.

Вже тоді Білий дім мав внутрішній електронний документообіг, коли більшість з нас про комп’ютери знала лише з американських фільмів, а щасливчики бачили на власні очі вітчизняні розробки – “Spectrum zx” чи “Поіск”.

3. Тоні Блер у своїх мемуарах назвав прийняття Закону про свободу інформації “найбільш жахливою помилкою“. Ці мемуари вийшли ще у вересні минулого року, але новина пройшла повз мою увагу (. З Блером погоджується нинішній прем’єр Девід Кемерон і багато інших впливових діячів, які висловлюються про вади свободи інформації і скаржаться на “нескінчені запити на інформацію, на які доводиться шукати відповіді”.

В Україні я не чув жодного голосу проти свободи інформації.

Коментар:

Пан Іванеско не чув, а вся Україна чула!!! Етот закон… он мєшаєт работать над пакращєнням! Не слідкує пан Іванеско за перлами Азарова! Також пан Іванеско, ну точно, не знає, що попри купу методичних рекомендації, тренінгів, розширення штатів, тощо, органи влади та місцевого самоврядування створили практику відфутболювання запитів на інформацію, називаючи їх зверненнями. Це,– тільки самий краєчок верхівки айсберга: Адміністрація Януковича: недоступ до інформації

Від саморегуляції медіа – до незалежного регулятора

У галузі медіа Британія пробує відійти принципу “саморегулювання”, який вважається найкращим, оскільки зберігає незалежність видань.

В червні Кемерон запропонував замінити саморегулювання незалежним регулятором на кшталт таких, які працюють в інших сферах, приклад, в енергетиці.

Зараз редакції визначаються, чи пристати на пропозицію “незалежного регулятора”, яка загрожуватиме їм штрафом до 1 млн. фунтів, чи спробувати зберегти комісію з саморегулювання, діяльність якої припинено.

Ініціатива незалежного регулювання – наслідок зловживанням правом “читач хоче це знати” виданням “News of the World”, яке використовувало у матеріалах зміст незаконно перехоплених повідомлень мобільного зв’язку. Тоді комісія з розгляду скарг на дії преси не змогла нічого вдіяти з порушником. Зрештою, видання закрили.

В Україні вирує схожий скандал з публікацією сайтом “Лівий берег” смс-листування депутата Ландика. Видання пояснює свій вчинок “суспільним інтересом”, який містив смс депутата. Хоча, перш, ніж встановити наявність “суспільного інтересу” в смс-повідомленні, вони отримали до нього несанкціонований власником доступ. Я далекий від ідеї захищати право на приватність депутата, який перебуває в залі парламенту в робочий час, але насправді ніхто не знає, скільки приватних смс – повідомлень переглянув фотограф перед тим, як в одному з них знайшов “суспільний інтерес”.

Коментар:

Саме для того, аби журналістів залякувати, примушувати їх до самоцензури, а владцям “дать вольную” безкарно “рішать лічниє проблєми в рабочєє врємя і на рабочєм мєстє за ґосударствєнний счьот” і працювали “в потє ліца своєґо” н/д Бондарєнко та… той самий Ландік! Саме з такою метою був ухвалений та підписаний Януковичем дебілкуватий на вигляд, але драконівський за смислом Закон України “Про захист персональних даних”.

Представники редакції відмовилися прийти на публічне засідання Міжвідомчої робочої групи, щоб у колі колег по журналістському цеху розібрати цю ситуацію і поставити запитання до правоохоронних органів – чи варто було порушувати кримінальну справу з цього приводу.

Різниця між справами “Лівого берегу” і “News of the World” у тому, що депутат як публічна особа має знижений поріг права на приватність, оскільки суспільство має право знати про його діяльність більше, а від публікацій британського таблоїду постраждали звичайні громадяни, які не були медіа-героями, доки про них не почали писати.

Інший гарячий приклад літа – чи не всі вітчизняні сайти передрукували новину про закупівлю держпідприємством малини по 672 грн. нібито для їдалень держслужбовців. І жодному виданню не спало на думку написати запит і перевірити достовірність інформації. Насправді все інакше.

Хто має розставляти крапки над і у подібних справах? На мою думку, таким органом з розгляду скарг могла б стати комісія з журналістської етики Володимира Мостового, якби вона мала більше повноважень від журналістської громади і була б активним інструментом саморегуляції.

Альтернативою може стати хіба зовнішній незалежний регулятор. Однак, навряд чи ця ідея матиме популярність в Україні. Хоча, можливо, з цього приводу провести фахову дискусію? І почекати, чим завершиться ця ініціатива у самій в Британії.

Коментар:

Панові Іванеско,– це моє оціночне судження,– не дають спокою успіхи його колег по АП, які,– де факто,– вже створили “громадянське суспільство Адміністрації Президента України”. Пан Іванеско бажає мати “журналістський корпус Адміністрації Президента України”. 



Print Friendly, PDF & Email