Тра 272013
 
Прес-служба парламенту не оприлюднює документу 2011 року, який нібито не вимагає в працівників ЗМІ погоджувати з нею доступ до засідань комітетів ВР

Українська влада завжди прагнула до контролю над інформаційним простором. І схоже, досягла в цьому не лише чималого успіху, але й досвіду.

Серед останніх інновацій – гра в наперстки з журналістами, акредитованими у ВР. Під одним із них прес-служба парламенту тримає документ 2011 року, який нібито не вимагає в працівників ЗМІ погоджувати з нею доступ до засідань комітетів, а під іншим – документ 2006 року, який відкриває доступ до них винятково за її погодженням і на запрошення керівництва комітетів. Як розумієте, у відкритому доступі (в статусі чинного) і в практичному користуванні – той з них, яким велено «нє пущать» – всупереч вимогам закону «Про доступ до інформації».

А більш ліберальний – який, імовірно, відповідає вимогам чинного законодавства – за сімома замками. В одному з кабінетів апарату ВР…

 

 

Немає інформації – немає проблеми

Засекречуванням небезпечного для влади контенту чиновники переймалися від часів незалежності за принципом: немає інформації – немає проблеми.

Виняткових зусиль із залякування «надміру допитливих» журналістів, що пхають носа до чужих кишень, доклав свого часу Ренат Кузьмін, обіцяючи впровадження кримінальної відповідальності за дифамацію – «поширення дійсних чи вигаданих відомостей, які принижують честь, гідність чи ділову репутацію громадянина або організації, зганьблення у пресі з метою вплинути на виконання ними своїх обов’язків».

Довелося депутатам від опозиції реєструвати проект, яким передбачено гуманізацію кримінальної відповідальності за втручання в приватне життя.

Втім, найбільш слизькою для в влади проблематикою виявилася сфера держзакупівель.

Ще під шумок передвиборчих баталій провладна більшість прийняла проект № 9634 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань державних закупівель», яким вивела з-під дії тендерних процедур українські держпідприємства. Це призвело до втрати інформаційного контролю над тим, як влада порядкує двома третинами національного бюджету. Хоча лише завдяки офіційній інформації, що свого часу публікувалася у «Віснику держзакупівель» у зв’язку з проведенням тендерних процедур, було збережено 835 мільйонів гривень – на зриві тільки трьох протиправних угод «Укрзалізниці». Цього б вистачило для фінансування чотирьох сотень сільських шкіл…

Наразі ж перспектива відновлення прозорості в сфері діяльності держпідприємств напряму залежить від розгляду проекту № 2207, який ми з колегами зареєстрували в Раді нового скликання. У його невідкладному прийнятті зацікавлені не лише опозиційні видання, і не лише медіа – невже ми такі багаті, щоб миритися з розкраданням 300 млрд гривень щороку?

 

 

Доступ до прийняття державних рішень: вмикаємо/вимикаємо

За оцінкою аналітиків, лише один вільний доступ журналістів до процесу розгляду і прийняття доленосних рішень депутатами і міністрами відбраковує третину корупційних намірів і проектів.

За великим рахунком, із цим узагалі не має бути жодних проблем.

Адже, відповідно до закону «Про інформацію», журналіст має право безперешкодно (!) відвідувати приміщення суб’єктів владних повноважень, а також відкриті заходи, які ними проводяться. У тому числі пленарні засідання Верховної Ради і засідання парламентських комітетів.

При цьому відкритість, гарантована законом, легко множиться на нуль на підзаконному рівні – різноманітними інструкціями і положеннями. До прикладу, згідно з чинним із 2006 року Положеннямпро порядок акредитації представників ЗМІ, допуск журналістів до засідань комітетів ВР здійснюється винятково за погодженням (!) із Прес-службою парламенту і на запрошення (!) керівництва комітетів.

Іншими словами, на практиці лише від бюрократів – нехай і фахових – залежить у підсумку, чи ввімкнути доступ медіа до розгляду принципових питань, чи вимкнути.

Тож на прохання медійної громади ми з колегами (Л.Оробець, А.Пишний, А.Аваков, І.Швайка і В.Карпунцов) зареєстрували відповідні зміни до чинного наразі Положення.

 

 

Невже в апараті ВР два роки поспіль дурять журналістів?

Реєстрація проекту спочатку збентежила бюрократів. Але після тижневого заворушення в надрах апарату ВР доволі несподівано віднайшовся документ 2011 року, яким нібито встановлюється інший – більш ліберальний алгоритм доступу до парламентських будівель і роботи комітетів.

При цьому, з одного боку, документу немає наразі ані в базі чинних нормативних актів, ані на офіційному сайті «Законодавство України» – на відміну від Положення 2006 року. Ні сном, ні духом про нього не знали й експерти відділу реєстрації законопроектів ВР, що відзначаються особливою прискіпливістю до подібних ініціатив опозиції – якби документ 2011 року був у відкритому доступі, проекту №2040а узагалі не зареєстрували. Втім, хтозна, що в базах можна розміщувати «заднім числом»…

З іншого боку, порядком акредитації 2011-го не користується де-факто ні прес-служба, ні комендатура, ні охорона. І розповідати байки парламентським журналістам тут немає жодного сенсу – кожному з них алгоритм допуску відомий не з чужих слів.

Неодноразово сама була свідком нервового скупчення працівників ЗМІ біля охорони на вході до комітетів ВР (Садова, 3-а) у «комітетський» день. На запитання, чому не пускають журналістів на засідання комітетів, мені пояснювали: прес-служба команди не давала. І посилалися на порядок акредитації працівників ЗМІ в Раді 2006 року…

 

 

І насамкінець

За підсумками цієї історії напрошуються щонайменше два висновки.

Перший. Якщо чиновники витягли з небуття і визнали небажаний для себе порядок акредитації – хтозна, скільки ще скелетів ховається в їхніх шафах.

Другий. Якщо бачите в діях бюрократів або змісті підзаконних актів дисонанс із вимогами чинного законодавства і Конституції, звертайтеся до нардепів за допомогою – їм сам Бог велів…

Леся Оробец, народний депутат, член фракції «Батьківщина»

 



Print Friendly, PDF & Email