Лип 062011
 
Публікація №49 з серії Доступ до публічної інформації, хроніки Всього публікацій у серії 144.

Минуло майже два місяці як набрав чинності закон “Про доступ до публічної інформації”.

Своєю перемогою прийняття цього закону називали і журналісти, і – як не дивно – влада. Жоден публічний виступ Віктора Януковича не проходить без хизування цим досягненням. Про цей закон згадують в усіх аналітичних статтях прихильників влади, про нього кажуть в Європі, ним майже відверто пишаються народні депутати…

Втім, якщо замислитись, суть цього закону полягає лише в одному: чиновник і громадянин мають рівні права на інформацію; державний апарат втратив виключне право власності на інформацію і не може бути використаний для її приховування від платників податків.

Виключення становлять лише інформація, витік якої може загрожувати національній безпеці та порушити особисті права конкретного громадянина. Закон лише привів до норми те, що було спотворено.

І в цьому контексті захват українського політика від прийняття цього закону нагадує ритуальні танці аборигена навколо блискучого уламка пляшки кока-коли. Але хвороба так швидко не проходить. Неймовірна спритність владних юристів, народних депутатів та чиновників різного рівня в черговий раз підтверджують збоченість всієї системи державної служби. І найбільше в цьому шокує відверта, місцями навіть щира плутанина в головах держслужбовців між особистим і державним, між своїм і спільним.

ЦЕЙ ЗАКОН НЕ ПИСАНИЙ ДЛЯ ДРУГА ПРЕЗИДЕНТА

Українська правда направила інформаційний запит до Міністерства закордонних справ з проханням пояснити обставини їхнього сприяння депутату Юрію Іванющенку в отриманні візи до США, де він перебуває в списку персон нон-грата.

Згідно з даними Української правди, Юрій Іванющенко є нев’їзним до США протягом останніх семи (!) років. За цей час консульство США тричі відмовляло депутатові у візі.

Українській правді достеменно відомо про неодноразове втручання МЗС України у візові справи близького товариша президента Януковича. Зрештою, така допомога перетворює зовнішньополітичні відомство країни у банальне туристичне агентство.

Також ми цікавилися, на якій підставі Іванющенко представляв інтереси України під час зустрічей в МАГАТЕ у Нью-Йорку.

Відповіді за підписом Директора департаменту інформаційної політики МЗС Олега Волошина не містили жодної відповіді на поставлені питання.

Фактично, міністерство відмовилось повідомити, чи була надана допомога народному депутатові у отриманні візи, і на якій підставі кур’єрські послуги пану Іванющенку надавало МЗС, що утримується коштами платників податків.

Згідно з поясненням Олега Волошина, така інформація відноситься до категорії “конфіденційної”, оскільки є предметом листування між МЗС та Дипломатичними представництвом іноземної держави.

За законом “Про доступ до публічної інформації”, ця інформація не належить до конфіденційної, оскільки відповідно до статті 5 закону “Про захист персональних даних” діячі, які займають виборні посади, не можуть ховатися під грифом “інформація з обмеженим доступом”.

Крім того, сам депутат Іванющенко два місяці не дає відповідь на запит Української правди, хоча, відповідно до закону “Про звернення громадян”, вона має бути надіслана не пізніше, ніж у місячний термін.

ЦЕЙ ЗАКОН НЕ ПИСАНИЙ ДЛЯ АДМІНІСТРАЦІЇ ПРЕЗИДЕНТА

Як відомо, одна з найбільш привабливих сторін роботи у вищих ешелонах влади – це привілеї, насамперед – матеріальні. І кожна нова владна команда охороняє свої преференції з завзятістю, гідною іншого застосування.

Нещодавно “Українська правда” звернулась до Державного управління справами з проханням надати договори, за якими розкішними маєтками обзавелися Іван Плющ та нинішній керівник ДУСі Андрій Кравець в “Пуща-Водиці”, а також Раїси Богатирьової і Юхим Звягільський – у “Конча-Заспі”.

Отримана відповідь достойна звання вищого пілотажу в історії приховування інформації щодо надмірної розкоші чиновників.

Підпорядковані ДУСі комплекси відпочинку “Пуща-Водиця” та “Конча-Заспа” заявили, що у вищезазначених договорах міститься “конфіденційна інформація” та персональні дані про Плюща, Кравца та Богатирьової. А збирання та поширення таких даних заборонено Конституцією. І все.

Насправді запитувана “Українською правдою” інформація не може бути конфіденційною.

Бо, по-перше, частина 5 статті 6 Закону про доступ визначає, що “не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів…”).

Чіткіше і зрозуміліше, здається, було б важко прописати.

По-друге, відповідно до закону “Про захист персональних даних” люди, які займають виборну посаду або посаду державного службовця першої категорії, не можуть прикриватися нормою про “інформацію з обмеженим доступом”. Народні депутати займають виборні посади, посада керівника ДУС згідно з розпорядженням Кабміну ще від січня 2004 року віднесена до першої категорії, а Раїса Богатирьова згідно з інформацією на сайті РНБОУ має 1-й ранг державної служби з 2002 року – це теж перша категорія посад.

Тобто у цьому випадку не потрібно навіть доводити, що зазначена інформація не є конфіденційною в принципі. Посилання ДУС на рішення Конституційного суду 1997 року у справі Устименка є недоречним, бо воно стосувалося, в основному, забезпечення права на приватність недієздатної особи, а, по-друге, містило тлумачення закону “Про інформацію” в редакції, що втратила чинність.

Але це формальна сторона питання. Якщо ж подивитись на цю ситуацію більш адекватним поглядом, то відповідь ДУСі викликає гомеричний регіт. Державне управління справами – установа, що утримується коштами державного бюджету України. Іван Плющ та Раїса Богатирьова – держслужбовці, що частково або повністю забезпечуються коштами того ж держбюджету. Андрій Кравець – керівник цієї установи, який очевидно є розпорядником усіх майнових відносин ДУСі.

Але якщо ви захочете дізнатися, як саме керівництво ДУСі розпоряджається своїми – а фактично вашими, тобто платників податків, коштами – вам скажуть, що це забороняється Конституцією, оскільки ви можете дізнатись щось конфіденційне та персональне про панів Плюща, Богатирьової, Кравца або Звягільського.

ЦЕЙ ЗАКОН НЕ ПИСАНИЙ ДЛЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ

Найбільш комічною виглядає ситуація навколо виконання закону “Про доступ до публічної інформації” тими хто його приймав – народними депутатами та керівництвом Верховної Ради.

Як відомо, одразу після набрання чинності закону, журналісти та громадські організації, зокрема “Новий громадянин”, направили запити депутатам щодо оприлюднення декларацій про доходи.

Щоб було зрозуміло пересічному читачу, заповнення цієї декларації є обов’язковим для кожного нардепа. Отже, все, чого вимагали журналісти: зробити символічний крок і оприлюднити вже існуючий і готовий папірець! Очевидно, ніхто – ані журналісти, ані громадські організації – не мав ілюзій з приводу якихось сенсацій або викриттів у офіційних деклараціях парламентарів. Це мало б стати початком нового етапу прозорості, який логічно було починати саме з тих, хто приймав закон.

Але замість красивого символу депутати занурили голову в свої архаїчні фобії. Вони влаштували справжній “футбол” із журналістських запитів.

Одним з перших на надмірну наївність прохачів декларацій вказали депутати Давид Жванія та Олександр Єфремов. Згодом до них приєдналось ще тридцять колег, які запропонували звернутись за їх деклараціями до Апарату Верховної Ради.

Журналісти справді написали аналогічні запити до Апарату Верховної Ради, але той дав відповідь, яким повторно відмовив у оприлюдненні декларацій народних депутатів.

Головний аргумент керівництва парламенту – начебто в деклараціях депутатів міститься конфіденційна інформація, зокрема – домашня адреса та сімейний стан народних обранців.

Відповідь Апарату парламенту напряму суперечить статті 6 “Про доступ до публічної інформації”, за якою декларації про доходи осіб та членів їхніх сімей, які претендують на зайняття чи займають виборну посаду, не належить до інформації з обмеженим доступом.

Більше того, закон передбачає, що в разі, коли “документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений”.

Тобто все, що потрібно було зробити Апарату Верховної Ради – це викреслити з декларацій народних депутатів окремі дані. Але лінь та чиновничий страх виявися сильнішим за норми закону.

ЦЕЙ ЗАКОН НЕ ПИСАНИЙ ДЛЯ ПОДАТКОВОЇ

Будь-який податківець чи бізнесмен скаже вам, що однією з найбільш корумпованих тем в Україні є питання відшкодування ПДВ. “Українська правда” лише почала піднімати завісу над цим питанням і одразу ж наштовхнулась на гриф “секретно”.

20 травня поточного року редакція звернулась до Державної податкової служби України з проханням надати повну та вичерпну інформацію стосовно обсягу ПДВ, що був відшкодований у період з 1 січня по 20 квітня 2011 року. А також вказати, які саме юридичні особи і в якому розмірі отримували це відшкодування.

Податкова надала відповідь, з якої випливало, що громадяни України не можуть знати, як перерозподіляється відшкодоване ПДВ між господарюючими суб’єктами в країні. А перелік суб’єктів, яким було відшкодований ПДВ, є конфіденційною.

Дивує логіка податківців. Згідно з їх аргументами конфіденційність інформації стосовно платників податку обумовлена тим, що…була одержана органами державної податкової служби у зв’язку з виконанням покладених на них функцій.

За цією логікою, вся інформація, що є у розпорядженні ДПА стосовно платників податків, є конфіденційною, адже ніяким іншим шляхом, окрім як під час виконання службових обов’язків, отримати її не можна.

Відмова в наданні запитуваної інформації прямо порушує частину п’яту статті 6 Закону про доступ: “не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами…”.

Ця інформація не може бути конфіденційною, крім випадку, коли “оприлюднення такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину”.

Але навіть у цьому випадку, який видається малоймовірним, ДПА треба було б пояснити і обґрунтувати, як саме надання цієї інформації може зашкодити.

ЯК ВОНИ ОБОРОНЯЮТЬСЯ

На сьогодні вже можна говорити про те, що органи влади вдаються до спільних зусиль задля неоприлюднення небажаної інформації. Про це говорять ідентичні обґрунтування відмови у наданні інформації різними відомствами.

І часто це не просто ідентичні за змістом відповіді, а дослівно процитовані куски тексту. Зокрема, це стосується посилання на конкретні статті закону “Про інформацію”, що обумовлюють заборону збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Схема засекречення документів з посиланням на конфіденційність окремих її фрагментів використовується і Адміністрацією президента, і Державним управлінням справами, і Апаратом Верховної ради. Очевидно, в подальшому це стану поширеною практикою.

Водночас законом “Про доступ до публічної інформації” передбачено, що розпорядник не має права відносити до секретного весь документ, якщо в ньому є лише частина конфіденційної інформації.

Закон також визначає цілу низку видів інформації, яка в принципі не може бути конфіденційною. І єдиним виходом є уточнені повторні запити, в яких треба посилатись на конкретну інформацію з раніше затребуваного документу.

Слід також використовувати право на оскарження відмови та звертатися до прокурорів із заявою про порушення Закону і проханням вжити заходів прокурорського реагування.

Незабаром “Українська правда” повідомить про початок судових процесів з приводу порушення закону “Про доступ до публічної інформації”.

Дмитро Котляр, Мустафа Найєм, для УП

http://www.pravda.com.ua/articles/2011/07/6/6361240/




Навіґація у серії:Попередня публікація серії: Ви про знижки на мільйони? А де ваш паспорт?!

Наступна публікація серії: Що відповів Мінфін про 60 мільйонів на експертизу дій Тимошенко
Print Friendly, PDF & Email