Січ 252012
 

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України                                                                            

м. К и ї в
20 січня 2012 року

№ 2-рп/2012

 

 

 

Конституційний Суд України у складі суддів:

Головіна Анатолія Сергійовича – головуючого,

Баулiна Юрiя Васильовича,

Бринцева Василя Дмитровича,

Вдовiченка Сергiя Леонiдовича,

Винокурова Сергія Маркіяновича – доповідача,

Гультая Михайла Мирославовича,

Запорожця Михайла Петровича,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни,

Пасенюка Олександра Михайловича‚

Сергейчука Олега Анатолійовича,

Шаптали Наталі Костянтинівни,

Шишкіна Віктора Івановича,

 

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України.

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України „Про Конституційний Суд України“ стало конституційне подання Жашківської районної ради Черкаської області.

Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 93 Закону України „Про Конституційний Суд України“ є практична необхідність у з’ясуванні та офіційній інтерпретації положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України.

 

Заслухавши суддю-доповідача Винокурова С.М., дослідивши матеріали справи, в тому числі позиції Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України, Служби безпеки України, науковців Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національної академії прокуратури України, Національного університету „Юридична академія України імені Ярослава Мудрого“, Національного університету „Одеська юридична академія“, Конституційний Суд України

 

у с т а н о в и в:  

 

1. Суб’єкт права на конституційне подання — Жашківська районна рада Черкаської області — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України в аспекті таких питань:

– що слід розуміти під інформацією про особисте і сімейне життя, зокрема, чи належить така інформація до конфіденційної інформації про особу;

– чи є збирання, зберігання, використання та поширення інформації про особу втручанням в її особисте і сімейне життя.

Потреба в офіційному тлумаченні вказаних положень Конституції України автор клопотання обґрунтовує наявністю практичної необхідності у їх з’ясуванні та офіційній інтерпретації з метою забезпечення конституційного порядку у сфері реалізації конституційних прав на інформацію та невтручання в особисте і сімейне життя людини, зокрема посадової особи.

2. Вирішуючи порушене в конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з такого.

Згідно з Конституцією України людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (стаття 21); кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (стаття 23); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (частини перша, друга статті 24); кожна людина має невід’ємне право на життя (частина перша статті 27); кожен має право на повагу до його гідності (частина перша статті 28); кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68); виключно законами України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина; засади регулювання шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики (пункти 1, 6, 12 частини першої статті 92).

3. Відповідно до частин першої, другої статті 32 Основного Закону України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України; не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Зазначеним вимогам Конституції України кореспондують положення законодавства України, якими  передбачено, що: збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (абзац другий частини першої статті 302 Цивільного кодексу України); поширення персональних даних без згоди суб’єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частина друга статті 14 Закону України „Про захист персональних даних“ від 1 червня 2010 року № 2297–VI (далі – Закон № 2297); конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом (частина друга статті 21 Закону України „Про інформацію“ від 2 жовтня 1992 року № 2657–ХІІ зі змінами (далі – Закон № 2657); розпорядники інформації, які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди – лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частина друга статті 7 Закону України „Про доступ до публічної інформації“ від 13 січня 2011 року № 2939–VI (далі – Закон № 2939).

Таким чином, лише фізична особа, якої стосується конфіденційна інформація, відповідно до конституційного та законодавчого регулювання права особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації має право вільно, на власний розсуд визначати порядок ознайомлення з нею інших осіб, держави та органів місцевого самоврядування, а також право на збереження її у таємниці.

Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя узгоджується із міжнародно-правовими актами.

Так, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції; органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (стаття 8).

Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію (пункт 1 статті 17).

3.1. За Цивільним кодексом України зміст права на недоторканність особистого і сімейного життя як одного з видів особистого немайнового права полягає в тому, що фізична особа вільно, на власний розсуд визначає свою поведінку у сфері свого приватного життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб та має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя (статті 270, 271, 301). Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав (частина третя статті 269 Цивільного кодексу України).

Особистим життям фізичної особи є її поведінка у сфері особистісних, сімейних, побутових, інтимних, товариських, професійних, ділових та інших стосунків поза межами суспільної діяльності, яка здійснюється, зокрема, під час виконання особою функцій держави або органів місцевого самоврядування.

Сімейне життя – це особисті майнові та немайнові відносини між подружжям, іншими членами сім’ї, яке здійснюється на засадах, визначених у Сімейному кодексі України: кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя (частина четверта статті 4); ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України (частина п’ята статті 5); регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя (частина четверта статті 7) та інше.

Конституційний Суд України виходить з того, що неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб.

3.2. Інформацією про фізичну особу є  відомості чи сукупність відомостей про таку особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (частина перша статті 11 Закону № 2657).

За порядком доступу інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом (частина перша статті 20 Закону № 2657).

Відкритою є будь-яка інформація, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом (частина друга статті 20 Закону № 2657). Зокрема, відкритою є публічна інформація, крім випадків, встановлених законом, яка відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених законом (частина перша статті 1 Закону № 2939).

Інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом (частини перша, друга статті 21 Закону № 2657).

До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження (частина друга статті 11 Закону № 2657). Конституційний Суд України в абзаці першому пункту 1 резолютивної частини Рішення від 30 жовтня 1997 року № 5-зп відніс до конфіденційної інформації про фізичну особу, крім вказаної, ще й відомості про її майновий стан та інші персональні дані.

Таким чином, Конституційний Суд України вважає, що перелік даних про особу, які визнаються як конфіденційна інформація, не є вичерпним.

3.3. Вирішуючи питання щодо конфіденційності інформації про особу, яка займає посаду, пов’язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім’ї, Конституційний Суд України виходить з такого, що належність інформації про фізичну особу до конфіденційної визначається в кожному конкретному випадку. Перебування особи на посаді, пов’язаній зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, передбачає не тільки гарантії захисту прав цієї особи, а й додаткові правові обтяження. Публічний характер як самих
органів – суб’єктів владних повноважень, так і їх посадових осіб вимагає оприлюднення певної інформації для формування громадської думки про довіру до влади та підтримку її авторитету у суспільстві.

Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй Резолюції від 25 грудня 2008 року № 1165 (1998) (далі – Резолюція № 1165) вказала, що публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на приватність їхнього життя (пункт 6). Згідно із законодавством України не належать до інформації з обмеженим доступом, зокрема: декларації про доходи осіб та членів їхніх сімей, які претендують на зайняття чи займають виборну посаду в органах влади або обіймають посаду державного службовця, службовця органу місцевого самоврядування першої або другої категорії (частина шоста статті 6 Закону № 2939); персональні дані фізичної особи, яка претендує зайняти чи займає виборну посаду (у представницьких органах) або посаду державного службовця першої категорії, за винятком інформації, яка відповідно до закону визначена такою, що належить до інформації з обмеженим доступом (частина четверта статті 5 Закону № 2297); відомості про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб (пункт 5 частини четвертої статті 21 Закону № 2657).

Системний аналіз положень частин першої, другої статті 24, частини першої статті 32 Конституції України дає підстави Конституційному Суду України вважати, що реалізація права на недоторканність особистого і сімейного життя гарантується кожній особі незалежно від статі, політичних, майнових, соціальних, мовних чи інших ознак, а також статусу публічної особи, зокрема державного службовця, державного чи громадського діяча, який відіграє певну роль у політичній, економічній, соціальній, культурній або іншій сфері державного та суспільного життя.

Аналізуючи питання щодо поширення інформації про сімейне життя особи, яка займає посаду, пов’язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, Конституційний Суд України враховує, що така інформація зазвичай стосується не лише цієї особи, а й інших осіб, зокрема членів її сім’ї, яким Конституція України теж гарантує право на невтручання в їх особисте і сімейне життя, крім випадків, визначених законом. Тому поширення даних про таких фізичних осіб – членів сім’ї, що можуть стати відомими в результаті поширення інформації про саму посадову особу, крім випадків, визначених законом, може призвести до порушення їх конституційних прав, зашкодити гідності, честі, діловій репутації тощо. Застереження щодо недопущення порушення конституційних прав членів сімей посадових осіб Конституційний Суд України висловив у Рішенні від 6  жовтня 2010 року № 21-рп/2010.

Таким чином, Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення частин першої, другої статті 32 Конституції України, вважає, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) – це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім’ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов’язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім’ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

4. Згідно з частинами першою, другою статті 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Цим конституційним положенням відповідають приписи Цивільного кодексу України, якими встановлено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (абзац перший
частини першої статті 302).

Таке конституційне та законодавче регулювання права особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію узгоджується із Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року, яким визначено, що кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір (пункт 2 статті 19).

Однією з гарантій реалізації конституційних прав на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації є законодавче закріплення права кожного на доступ до інформації, яке згідно зі статтею 5 Закону № 2939 забезпечується систематичним та оперативним оприлюдненням інформації в офіційних друкованих виданнях, на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет, на інформаційних стендах та будь-яким іншим способом, а також шляхом надання інформації на запити.

Разом з тим відповідно до частини третьої статті 34 Конституції України здійснення прав на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Таке конституційне обмеження прав особи збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію узгоджується з положеннями пункту 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, в яких зазначено, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Таким чином, Конституцією України визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких законами України може передбачатися обмеження прав особи на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації, оскільки реалізація цих прав не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб (абзац другий статті 5 Закону № 2657), у тому числі й конституційне право особи на невтручання в її особисте і сімейне життя, встановлене частиною першою статті 32 Основного Закону України.

5. Положення частини першої статті 32 та частини третьої статті 34 Конституції України перебувають у системному взаємозв’язку і передбачають як недопустимість порушення права людини на недоторканність особистого та сімейного життя, так і реалізацію особою права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації.

Парламентська Асамблея Ради Європи в Резолюції № 1165 зазначила, що право кожної людини на приватність і право на свободу вираження поглядів є основою демократичного суспільства; ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність (пункт 11). Виходячи з цього право на приватність, закріплене у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, повинне захищати приватне життя особи не лише від втручання влади, а й від подібних дій з боку інших осіб чи інститутів, зокрема засобів масової інформації (пункт 12 Резолюції № 1165).

Положення частини другої статті 32 Основного Закону України передбачають вичерпні підстави можливого правомірного втручання в особисте та сімейне життя особи (в тому числі й тієї, яка займає посаду, пов’язану з функціями держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім’ї). Такими підставами є: згода особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також, у разі відсутності такої згоди, випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Даючи офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 32 Конституції України у системному зв’язку з частиною другою статті 34 цієї Конституції,  Конституційний Суд України дійшов висновку, що збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 51, 62, 63, 66, 67, 69, частиною першою статті 95 Закону України „Про Конституційний Суд України“, Конституційний Суд України

 

в и р і ш и в:

1. В аспекті конституційного подання положення частин першої, другої статті 32,  частин другої, третьої статті 34 Конституції України слід розуміти так:

–  інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов’язані з особою та членами її сім’ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною;

– збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України“ та в інших офіційних виданнях України.

 

Конституційний Суд України

 http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=167724

 # # #

* 5-й Міжнародний День захисту особистої інформації — 28 січня 2012 року (“ПЗ”)

 



Print Friendly, PDF & Email

  3 коментарі to “Конституційний суд України “чісса-канкрєтна” привітав рідне чиновництво з 5-м Міжнародним Днем захисту особистої інформації*.”

  1. Чому Конституційний Суд прийшов до такого висновку? На думку експертів Центру, цьому сприяла текстуальна особливість статті 32 Конституції, яка містить словесну конструкцію „ніхто не може
    На думку Центру „Наше право”, Конституційний Суд не в повній мірі, зокрема, у мотивувальній частині рішення, врахував практику Європейського суду з прав людини (безпосередньо щодо статті 10) стосовно визначення межі приватності публічної і приватної особи. Як вказано у рішенні ЄСПЛ „Пек проти Об’єднаного Королівства” від 28.01.2003 р., „приватне життя” є дуже широким поняттям, яке не підлягає вичерпному визначенню”. Зрештою, якщо службовець стає членом масонської ложі, то інформація про це не може порушувати його право на приватність (див. справа „Н.Ф. проти Італії”). З іншого боку, право на особисту інформацію посадовців не є абсолютним і повинно зазнавати певних адекватних обмежень.
    Вступаючи на публічну службу (в інтересах держави чи громади), державні службовці стають об’єктами постійної суспільної уваги. Адже, виконуючи публічні функції, вони є найманими працівниками громадян. Відтак їхнє право на приватність (rihgt to privacy) може зазнавати обмеження з огляду на публічний характер їхньої діяльності.
    На нашу думку, суд не мав би визначати через тлумачення те, що інформація про особисте і сімейне життя публічних службовців є конфіденційною інформацію про особу. Це б мало бути безпосередньо визначено у законодавчих нормах і бути предметом законодавчого регулювання. Зрештою, дане тлумачення не скасовує прийняті положення про те, що особи, які претендують чи займають посади в органах влади, зобов’язані подавати декларації про свої доходи та членів своєї сім’ї тощо. Це тлумачення створить суттєві перешкоди для журналістських розслідувань стосовно особистого і сімейного життя службовців або фактично унеможливить їх проведення.
    Попри те, загалом можемо прогнозувати вільну (довільну) інтерпретацію даного рішення державними службовцями, а також судовими і правоохоронними органами, що суттєво обмежить реалізацію права на інформацію.

  2. Коментар “Нашого права” цілком слушний. Але я би привернув увагу до резолютивної частини:

    “інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов’язані з особою та членами її сім’ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень”.

    Тобто інформація щодо здійснення посадовою особою публічних повноважень є ІНФОРМАЦІЄЮ ПРО ОСОБИСТЕ ТА СІМЕЙНЕ ЖИТТЯ політика або чиновника, якщо можливість її оприлюднення прямо не передбачена законом. Тому й не дивно, що журналісти отримують подібні відмови http://www.pravda.com.ua/news/2012/01/24/6930942/. Відомості про кількість дисциплінарних стягнень, дані про освіту, стаж чиновника теж можуть бути засекречені. .

    До речі, у мотивувальній частині про “передбаченість законом” нічого не сказано:

    “Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення частин першої, другої статті 32 Конституції України, вважає, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) – це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована,… за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов’язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування”.

    Дуже небезпечне рішення, яке нівелює низку позицій Європейського суду з прав людини!

    Це рішення КСУ – хрест на журналістських розслідуваннях щодо політиків і чиновників. Лещенка щодо його розслідування з Межигір”ям уже можна хапати:

    Стаття 182. Порушення недоторканності приватного життя

    1. Незаконне збирання, зберігання, використання, знищення,
    поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна
    такої інформації, крім випадків, передбачених іншими статтями

    цього Кодексу, –

    караються штрафом від п’ятисот до однієї тисячі
    неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними
    роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести
    місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

    2. Ті самі дії, вчинені повторно, або якщо вони заподіяли
    істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам
    особи, –

    караються арештом на строк від трьох до шести місяців або
    обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років, або
    позбавленням волі на той самий строк.

    Примітка. Істотною шкодою у цій статті, якщо вона полягає у
    заподіянні матеріальних збитків, вважається така шкода, яка в сто
    і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів

    громадян.
    { Стаття 182 в редакції Закону N 3454-VI ( 3454-17 ) від 02.06.2011 }

  3. А чому ніхто не звернув увагу на маленьку дописку у резолютивній частині про те, що збір інформації про особу є можливим лише У ВИПАДКАХ, ПЕРЕДБАЧЕНИМ ЗАКОНОМ?
    Ось саме це досить звичайне для Євросуду словосполучення перевертає все до гори ногами.

    Право на приватність є об’єктом охорони за ст. 8 Конвенції. Політик також має право на приватність. І я не погоджуся з попередніми дописувачами про те, що Конституційний Суд дарма визнав таке право за політиками. Насправді, те, що людина йде до політики, нічого не змінює. Інформація як була конфіденційною, так і залишається такою. Змінюється лише ступінь захисту приватності – він значно знижується. Сказати, що публічні особи втрачають право на приватність або що інформація перестає бути приватною – то майже сказати, що цей політик або інша публічна особа зобов’язані самі про себе все повідомляти та надавати таку інформацію як публічну на відповідні запити. Насправді ж якщо комусь вдасться отримати таку інформацію – то велике щастя і за те йому нічого не буде. Але як її отримати – то проблема журналіста. І політик не позбвалений права охороняти свою приватність так, як він зможе. Якщо вже не за допомогою закону – то, не порушуючи його, за допомогою технічних засобів, тощо…

    Правильним також є й визнання того, що збирання, поширення та інші дії з такою інформацією становитимуть втручання у приватність такої особи. Це дійсно буде ВТРУЧАННЯМ. Коли я говорю про втручання, я маю на увазі парадигму, якої дотримується Євросуд: чи знаходяться відповідні відносини у сфері охорони ст. 8 Конвенції. Відповідна норма не містить виключення для політиків. Тобто, збір особистої інформації про політика є втручанням у його приватність, але таке втручання може бути виправданим з точки зору громадських інтересів. Таким чином, головне не те, чи є це втручанням у приватність, а те, чи є таке втручання ПРАВОМІРНИМ?

    Коли ми говоримо про право на приватність, то розглядати його можна у двох аспектах: (1) окремо та (2) як противагу праву збирати та поширювати інформацію та ідеї… (ст. 10 Конвенції). Залишимо перший аспект. Він нас зараз цікавить мало.
    Рішення КС цікавить нас в аспекті прав журналістів. Тобто, йдеться про випадок, коли ми змушені шукати баланс між правом збирати інформацію та правом на приватність.

    А от тепер поглянемо на конструкцію ст. 8 та ст. 10 Конвенції. Не буду тут їх цитувати цілком. Зверну увагу на те, що п. 2 ст. 8 говорить так:
    “Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”

    А п. 2 ст. 10 говорить так:
    “Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.”

    Різниця в тому, що у ст. 8 говориться про органи державної влади, а в ст. 10 – про невизначене коло осіб.

    Ст. 8 не передбачає позитивних обов’язків держави щодо охорони приватності. Це не виключає існування таких обов’язків у держави за певних умов. Але у будь-якому разі ст. 8 не містить жорстких обмежень для приватних осіб, для випадків, коли у приватність втручається інша приватна особа. У ч. 1 ст. 10 йдеться про “кожного” – “кожен має право на свободу вираження поглядів…”. Під кожного підпадають навіть політики та посадовці (але не органи державної влади). Важливо, що коли політик діє як представник держави, він, безумовно, має права, гарантовані ст.10, АЛЕ (!) його право втрутитися до приватного життя має бути передбачене законом, необхідне у демократичному суспільстві, тощо… Такого обмеження не передбачено, як зазначено вище, для приватних осіб. Втручання з боку приватної особи не буде визнане протиправним лише на тій підставі, що воно не передбачене законом. Євросуд у випадку приватної особи навіть не буде аналізувати цей аспект.

    Розглядаючи питання з точки зору балансу між гарантіями ст. 8 та ст. 10, слід зазначити таке. Право на вираження поглядів є широким. Воно може бути обмежене – у нашому випадку – лише з метою охорони прав інших осіб (права на приватність) та лише у випадках, передбачених законами. Коли йдеться про державні органи – втручатися у приватність майже не можна (виняток – випадки, передбачені законами). Коли йдеться про приватну особу – на увазі маємо лише баланс інтересів: з одного боку інтерес суспільства отримати інформацію, з іншого – право особи на повагу до її приватності.

    І ось в останньому аспекті КС додав від себе дуже погану річ: він сказав, що приватна особа також може втручатися у приватність лише у випадках, коли це дозволено законами.Таких законів мало, якщо вони взагалі є, і втручання в багато які сфери не буде передбачене законом ніколи. Тобто, КС вимоги щодо легітимності втручання у приватність, які стосуються лише держави, поширив також і на приватних осіб. Але, як це не дивно, саме так передбачено ст. 32 Конституції України. Ось який дарунок (напевно, випадково) зробили нам батьки-засновники…

    Тепер кожна приватна особа (журналіст у томі числі) повинен обгрунтовувати своє право хоча б зберігати інформацію про якусь особу посиланням на закон, який йому це дозволяє… Позиція держави у Євросуді має бути тепер така: втручання у свободу вираження поглядів має на меті захист прав політика на приватність і є легітимним, якщо законом прямо не дозволено збирання певної інформації про особу…

    А найгірше, що це рішення КС є остаточним, не може бути переглянуте, та має силу, вищу за силу Закону. то там щось казав про демократію? Про роль преси у суспільстві? Сиди ото у будці та не гавкай, доки господар не дозволить – та лише на тих, на кого господар дозволить…

    P.S. Дуже дивний збіг… А можливо – то і не збіг зовсім… Згадаємо Закон “Про захист персональних данних”. Його ухвалено начебто у відповідності до аналогічної європейської Резолюції. Принаймні, так сказано у пояснювальній записці до проекту. Але у Резолюції йшлося про необхідність загалом реєструвати електронні бази данних та право держави виключати обов’язковість такої реєстрації в окремих випадках, що не становлять загрози. Також там йшлося про те, що немає необхідності реєструвати паперові картотеки – за деяким виключенням, коли йдеться про суспільно-небезпечні випадки. Коли відповідальність за порушення вимог закону відклали на півроку, я, грішним ділом, подумав, що до закону таки внесуть відповідні зміни, знімуть тягар з плеч громадян. Але це рішення КС скоріше наштовхує на думку, що все відбувається системно. Слід очікувати не повернення до першоджерел, а ще більшого посилення тиску в інформаційній сфері. Робиться це все досить грамотно та без зайвого галасу, під прапорами захисту прав та свобод, приведення законодавства у відповідність до європейських стандартів, тощо… Тенденція недобра.