Вер 302011
 

В травні 2011 року в Україні набув чинності “Про доступ до публічної інформації”  (далі – Закон), який одразу охрестили великим демократичним досягненням (яких останнім часом в Україні  дуже мало). За першим в світі рейтингом законів про доступ до інформації цей закон визнаний експертами одним з найкращих в світі (9 місце). Закон отримав велику публічність, кілька ГО почали гучні кампанії, що нібито заохочують громадян його застосовувати, ним широко почали користуватися журналісти.

Закон привернув увагу суспільства до проблематики доступу до інформації та його важливості для захисту демократії, інших прав і свобод, він надихнув чимало громадських організацій на активізацію зусиль з отримання інформації про владу, а відтак – з забезпечення її прозорості, підконтрольності, відповідальності.

Однак за цей час лише три відсотки громадян скористалися своїм правом надіслати інформаційний запит до влади. Такі дані оприлюднили Фонд “Демократичні ініціативи” та соціологічна служба Центру Разумкова.

Ми підтримуємо портал “Право Знати” , на якому збираються практично всі матеріали, що стосуються свободи інформації та практики застосування інформаційних прав в Україні. Наші правники, серед яких і співавтор вищезгаданого закону, постійно працюють з проблемами його застосування. Аналіз матеріалів порталу та  досвіду застосування Закону “Про доступ до публічної інформації”  свідчить, що насправді корінних змін в сфері відкритості влади так і не відбулося.

Замість одного, як це було раніше, базового законодавчого акту, яким був старий Закон “Про інформацію”, тепер є аж три: “Про інформацію”, “Про доступ до публічної інформації”, “Про захист персональних даних”. Відсутність  одночасних змін на всіх рівнях законодавства в сфері доступу до інформації створила колізії між цими законами.

А серед актів, які були ухваленні на виконання закону “Про доступ до публічної інформації”, більшість самі порушують Закон й і звужують права на доступ до інформації про діяльність влади, яку гарантує Закон.

Які ж є основні проблеми практики впровадження Закону України “Про доступ до публічної інформації”?

 

Невизначеність з суспільно необхідною інформацією

Суттєвою проблемою нового Закону є те, що термін “суспільна необхідна інформація” згадується в ньому декілька разів, але визначення терміну відсутнє. Визначення терміну містилося у ст. 1 законопроекту, проте, під час доопрацювання, депутати із Партії регіонів наполягли на тому, щоб цей термін було виключено. Натомість у оновленій редакції Закону України “Про інформацію” з’явилося положення, відповідно до якого під суспільно необхідною інформацією розуміється інформація, що є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення. Однак Закон дає вельми своєрідну відповідь на питання, хто повинен вирішувати, чи є інформація такою, що становить суспільний інтерес. Це або сам розпорядник інформації, або суд, причому критерії такого вирішення в законодавстві відсутні.

Законодавець так і не наважився відобразити у новому Законі імператив з Європейської конвенції з прав людини: “право одержувати і передавати інформацію може підлягати лише обмеженням, необхідним в демократичному суспільстві”.

 

Прийняття переліків інформації, що не є публічною

Органи влади як центральні, так і місцеві почали приймати “переліки інформації, що не є публічною” та переліки службової інформації”, які обмежують доступ громадян до інформації. Найбільший такий відомий перелік службової інформації в місті Стаханові (https://stop-x-files-ua.org/?p=5727) складається з 85 пунктів. Прикладом переліку інформації що не є публічною може бути перелік ухвалений міськрадою Львова.

В той же час у Законі термін публічна інформація роз’яснюється, як “інформація,  що  була отримана  або  створена  в  процесі  виконання  суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків,  передбачених чинним законодавством, або  яка  знаходиться  у  володінні суб’єктів владних повноважень.           Таким, чином, під терміном публічна інформація, слід розуміти всю без винятку інформацію, яка  наявна в органах державної влади, місцевого самоврядування, і ці переліки прямо суперечать закону.

 

Продовження практики видання органами виконавчої влади рішень з грифом “ДСК”

Однією із основних ідей Закону було подолання надмірної таємності держави, зокрема, через встановлення жорстких обмежень  щодо можливості віднесення публічної інформації до інформації з обмеженим доступом. Але на практиці Кабінет Міністрів  України досі продовжує приймати постанови, які мають гриф  “для службового користування”. Суспільству як і раніше не повідомляють назви таких актів. А це вже є прямим порушенням ст. 6, 9 Закону. Цього року центральними органами виконавчої влади було видано, щонайменше, 41 документ під грифом “ДСК”.

 

Недотримання правила, згідно з яким, обмежується доступ до інформації, а не до документу.

Відповідно до ч. 7 ст. 6 Закону “обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ”. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений. Однак, не поодинокі випадки, коли в доступі до документу відмовляється саме на підставі того, що цей документ містить інформацію з обмеженим доступом. Це робила і адміністрація президента, і державне управління справами, і апарат Верховної ради.  Одним із останніх прикладів, може слугувати відмова Державного управління справами надати обґрунтування оренди вертольоту для Віктора Януковича без проведення тендеру.

 

Не надання інформації про бюджетні кошти і державне майно

Порушується норма закону (ч. 5 ст. 6 Закону) відповідно до якої  “не  може  бути   обмежено   доступ   до   інформації про розпорядження бюджетними коштами,  володіння,  користування  чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів,  умови  отримання  цих  коштів  чи  майна, прізвища,  імена,  по  батькові  фізичних  осіб  та   найменування юридичних  осіб,  які отримали ці кошти або майно. Так Кабінет Міністрів України відмовся надати інформацію про рівень заробітних плат чиновників, посилаючись, що ця інформація  конфіденційною. А  в апараті Верховної Ради України відмовились оприлюднити імена депутатів, які отримали квартири протягом останньої каденції парламенту, а також дані про штатних помічників-консультантів нардепів,  посилаючись на відомчі акти, які мають нижчу силу ніж закон

 

Сайти органів влади не виконують закон

Стаття 15 Закону визначає доволі великий перелік даних, які орган влади має оприлюднювати на сайті. Однак чим далі від Києва тим менше інформації оприлюднюється на сайтах. Не оприлюднюються навіть більшість нормативно-правових актів (наприклад, в Луганській області). Але навіть і центральні органи влади місяцями не оновлюють свої веб-сайти, так на сайті міністерства інфраструктури було зазначене державне підприємство (концерн РРТ), яке півроку як змінило підпорядкування.  А на сайті служби, якому тепер належить це відомство, воно так і не з’явилося. Таким чином, знайти і зв’язатися з начальниками цього концерну через відкритий доступ просто неможливо (про реальне підпорядкування концерну ми дізналися особисто від віце-прем’єра).

Так саме на офіційному сайті Національного банку України нема інформації, котра за законом там має обов’язково бути.

 

Місцева влада ігнорує запити

В нас накопичилося помітна кількість повідомлень про те, що місцева влада просто не реагує на інформаційні запити. Кілька громадян вже подали до суду за це. Серед них і один з авторів статті. Є випадки письмової відмови надавати інформацію на абсолютно незаконних підставах. Наприклад, в Кременчуці міська рада відповіла: “ваша громадська організація не значиться в нашому реєстрі і це ставить під сумнів законність звернення”.

 

Що робити?

Подолати практику не правового застосування закону можна оскарженням незаконних актів в адміністративних судах, а також проведенням навчання чиновників стосовно застосування закону (Секретаріат Кабміну вже почав це робити). Додатковим інструментом, що здатен вплинути на практику застосування Закону України “Про доступ до публічної інформації”, можуть слугувати відкриті звернення від громадських організацій до центральних органів влади, створення рейтингів відкритості органів влади та загальна активізація зусиль громадян, ЗМІ та НУО зі спонукання влади до прозорості.

 

Віктор Гарбар

Наталка Зубар

Оксана Нестеренко, канд. юр. наук

Олександр Северин, канд. юр. наук



Print Friendly, PDF & Email