Вер 262011
 

або з чим прийшла Україна до 9-го Міжнародного Дня Права Знати


З моменту (10.05.11) набрання чинности Законом України “Про доступ до публічної інформації” проминуло вже достатньо часу для підбиття перших підсумків як щодо загального впливу цього законодавчого акту на регульовані відносини, так і щодо його “якости”.

Перше потребує грунтовного моніторингу, котрий ще попереду, а деякі аспекти другого є цілком очевидними: закон виявився небездоганним (втім, досконалости, як відомо, немає меж).

1. Замість одного, як це було раніше, базового законодавчого акту, яким був старий Закон “Про інформацію”, тепер є аж три:

– Закон України “Про інформацію”

– Закон України “Про доступ до публічної інформації”,

– Закон України “Про захист персональних даних”.

Практикуючим юристам не варто окремо пояснювати, що (і чому) один комплексний правовий акт завжди є кращим за кілька окремих, починаючи від банальної зручности гортати і закінчуючи меншою ймовірністю контроверсій* та можливостей неоднозначного чи то довільного тлумачення. Навіть якщо ті кілька правових актів готував один авторський колектив, не кажучи вже про різні авторські колективи, що вкладають у норми, буває, зовсім інший сенс.

2. Законодавчими новаціями в регулюванні інформаційних відносин влада зайвий раз підтвердила те, що було і так відомо: вона нічого не робить з демократичних міркувань чи то з міркувань відданости принципу верховенства права і якщо однією рукою щось “дає” то іншою – “забирає”. Так само сталося і з Законом “Про доступ до публічної інформації”, ефект від якого було заздалегідь передбачливо нівельйовано реакційним Законом “Про доступ до персональних даних”, яким влада завбачливо перестрахувалася, відносячи тепер до “персональних даних” відомости, котрі вочевидь становлять “суспільний інтерес”, якщо послуговуватися категоріями Закону “Про доступ до публічної інформації”.

3. Закон “Про доступ до публічної інформації”, запровадивши категорію “розпорядників інформації”, які лише і зобов’язані надавати інформацію на запити і за власною ініціативою, не відносить до тих “розпорядників” ані президента України, ані народних (чи ще якихось) депутатів України: відповідати на запити ні Янукович ні 450 народних обранців за буквальним прочитанням закону не зобов’язані (щоправда, рука законотворця-ентузіаста ще не дісталася старого доброго Закону “Про звернення громадян”, котрий дозволяє українцям турбувати мандатоносців зверненнями).

4. Більш того до “розпорядників” взагалі не віднесено посадових осіб (у т.ч. перших посадових осіб) суб’єктів владних повноважень, відтак громадянин не має права звертатися до них з запитами, а отримавши відмову у наданні інформації, не може судитися з конкретною посадовою особою, що “знеособлює” відповідальність.

5. Законодавець так і не наважився відобразити у новому Законі імператив з Європейської конвенції з прав людини: “право одержувати і передавати інформацію може підлягати лише обмеженням, “необхідним в демократичному суспільстві”.

6. Нове законодавство про інформацію, як і попереднє, не встановлює єдиного для всіх “розпорядників” конкретного порядку віднесення інформації до “службової” та не передбачає існування єдиного загальнонаціонального і відкритого для всіх реєстру відомостей, віднесених до службової їнформації, а також переліку відомостей про правові акти, що мають грифи обмеження доступу (щоправда, тепер відомчі переліки відомостей, що становлять службову інформацію, які складаються органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб’єктами владних повноважень, у тому числі на виконання делегованих повноважень, не можуть бути обмеженими у доступі).

7. Закон (втім, це вже не його провина, а його горе – внаслідок традицій і особливостей вітчизняного правозастосування) є великою мірою декларативним. Так зі ст.9, котра нібито встановлює, що може бути віднесено до “службової інформації” випливає, що такою інформацією, обмеженою в доступі, не можуть бути рішення суб’єктів владних повноважень. “Братній” Закон “Про інформацію” також категорично повторює свого попередника: “з метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нормативних актів фізичним та юридичним особам держава забезпечує офіційне видання цих актів масовими тиражами у найкоротші строки після їх прийняття”. Але практика надання правовим актам грифу “для службового користування”, внаслідок чого суспільству зазвичай не повідомляють навіть назви таких актів, нікуди не поділася, не припинилася і триває.

8. Будучи об’єктивним і враховуючи інтереси держави, з іншого боку, варто визнати, що відвідених Законом “розпорядникам інформації” для надання відповіді на запит 5-ти днів дещо замало: отримання великої кількости запитів може сприячиняти проблеми в їх своєчасному розгляді і задоволенні, а поспіх, відповідно, може негативно відбиватися на якости тих відповідей. Виглядає логічним, залишивши норму про 48 годин для надання інформації “необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій”, загальний термін надання відповідей на запити збільшити до 10 днів.

Підсумовуючи: Закон “Про доступ до інформації” має свої вади і слабки місця, а пафос, котрим супроводжувалися його розробка, лобіювання і прийняття, не надто відповідають суспільній вазі акту, хоча і важливого, але аж ніяк не важливішого за базові норми ст.34 Конституції України, ст.10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, п.3 ст.19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та за практику Європейського суду з прав людини. Проте, поруч з доволі численними позитивними новаціями, нехай певною мірою і декларативними, Закон вже зробив найголовніше: він привернув увагу суспільства до проблематики доступу до інформації та його важливости для захисту демократії, інших прав і свобод, він надихнув чимало громадян та громадських організацій на активізацію зусиль з отримання інформації про владу, а відтак – з забезпечення її прозорости, підконтрольности, відповідальности. І це одне переважує всі недоліки.

Навіть самий прекрасний закон є лише інструментом, котрий в умілих руках може творити дива, а в ледачих руках (та за нерозумної голови) залишиться лише “важким тупим предметом”. Тож чи справдить Закон “Про доступ до публічної інформації” покладені на нього сподівання – цілком залежить від волі, завзяття, наполегливости українців.


Примітка: *Так, для прикладу, Конституція України надає право “знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею” кожному громадянинові, новий Закон “Про інформацію” – фізичній особі, а Закон “Про доступ до публічної інформації” – “кожній особі”.



Print Friendly, PDF & Email

  1 коментар to “Тріумф громадянського суспільства, чи скромна перемога влади?”

  1. […] про кількість помічників у всіх народних депутатівТріумф громадянського суспільства, чи скромна перемог…Доцільність обмеження доступу до інформації в […]