Лис 202013
 

Прийнятий Закон України «Про доступ до публічної інформації» гарантує громадянам право на доступ до інформації, чітко встановивши механізми реалізації цього права. Але навіть після двох років його дії існують проблеми із доступом до певної інформації. Розпорядники інформації не завжди оприлюднюють частини прийнятих нормативно-правових актів та їх проектів, неправомірно відносять публічну інформацію до конфіденційної або службової, накладають грифи обмеження доступу на документи, порушують порядок та строки надання відповідей на запити на інформацію тощо, при цьому вважаючи такі дії цілком правомірними.

В таких випадках громадяни та юридичні особи змушені звертатись до суду для відновлення своїх прав. Саме суди є останньою інстанцією, що приймають рішення про правомірність чи неправомірність дій розпорядників інформації при роботі з публічною інформацією. Тому судові рішення є індикатором правозастосування та містять найновішу інформацію про реальний стан забезпечення права на інформацію.

Експерти Центру «Наше право» проаналізували та узагальнили судові рішення, прийняті з 01 січня2013 року по 31 травня 2013 року, що містяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Дане узагальнення здійснене з метою аналізу та систематизаціїособливостей розгляду справ щодо захисту права на доступ до публічної інформації.

Загальні результати дослідження. Загалом було проаналізовано 261 судове рішення судів загальної юрисдикції за період від 01 січня 2013 року по 31 травня 2013 року, що виносились у справах про оскарження порушеного права на доступ до публічної інформації.

Відповідачами в даних категоріях справ виступали переважно органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, сільські, селищні, міські голови, а також посадові особи центральних органів виконавчої влади та їх територіальних підрозділів. Зокрема: Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, їх територіальні підрозділи – 60 судових справ; Органи місцевого самоврядування та їх посадові особи – 43 судові справи; Сільські, селищні, міські голови – 15 судових справ; Органи прокуратури – 20 судових справ; Інші правоохоронні органи – 21 судова справа; Державні вищі навчальні заклади – 19 судових справ; Судові органи – 13 судових справ; Державні, комунальні підприємства та установи – 17 судових справ; Приватні підприємства – дві судові справи; Державні лікувальні заклади – три судові справи.

Із загальної кількості справ, спостерігається майже однакова кількість задоволених та не задоволених справ. Так, виявлено 61 судове рішення, в яких позовні вимоги повністю задоволені, 37 судових рішень, в яких позовні вимоги частково задоволені та 126 судових рішень, в яких у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Суди здебільшого задовольняли позовні вимоги за умови надання позивачем належних доказів порушення його прав та не доведення відповідачем під час судового розгляду правомірності своїх дій.

В усіх справах про відшкодування моральної шкоди за порушення права на інформацію, а також в деяких справах, де позивачі просять скасувати акт органу влади, через не оприлюднення проекту акту, чи надати відповідачем звіт про виконання судового рішення, суди приймають рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Водночас, суди повністю відмовляють у задоволенні позовних вимог, якщо Закон «Про доступ до публічної інформації» не поширюється на оспорювані відносини, або запитувач інформації звернувся до неналежного розпорядника, або ж відсутні належні докази протиправності дій відповідача.

Як розпорядники порушують право на інформацію? Аналіз судової практики розгляду даної категорії справ показує, щосеред основних причин, які сприяли виникненню спорів при застосуванні положень Закону України «Про доступ до публічної інформації», насамперед є порушення порядку задоволення запитів на інформацію.

Зокрема, виявлено 21 випадок ненадання відповіді на запит та 21 випадок надання недостовірної, неточної або неповної інформації. Також поширеними є несвоєчасне надання інформації (16 випадків) та відмова в задоволенні запиту на інформацію (12 випадків).

Щодо ненадання відповіді на запит.Здебільшого суди задовольняли позовні вимоги про визнання дій розпорядників щодо ненадання жодної відповіді неправомірними. Для цього достатньо, щоб матеріалами справи було підтверджено направлення позивачем запиту на інформацію та відсутності доказів, які б свідчили про реагування на вказаний запит. При цьому, надання відповіді на іншу адресу також вважається ненаданням відповіді на запит. Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області (справа №740/901/13-а, http://reyestr.court.gov.ua/Review/30241240), визнав протиправним надання відповідачем відповіді на іншу адресу, аніж була зазначена в запиті, за якою до того ж особа не зареєстрована і не проживає.

Деякі суди відмовляли у задоволенні таких категорій справ через те, що відповідь на запит була зареєстрована в журналі вихідної кореспонденції органу влади.

Проте, неможливо погодитись з Харківським окружним адміністративним судом (справа №820/2581/13-а,http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30557967), який визнав правомірним ненадання Харківським національним економічним університетом відповіді на запит позивачу, а лише розміщення її на офіційному веб-сайті університету, в сторінці «Порядок звернень», без повідомлення позивача про це. Такої ж думки й Харківський апеляційний адміністративний суд (справа 820/2581/13-а,http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/32013457), який скасував вищезазначену постанову і вказав, що відповідь позивачці фактично не надана, оскільки розміщення листа на сайті не є наданням відповіді у спосіб, передбачений ч.5 ст.22 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Щодо надання недостовірної, неточної або неповної інформації.Справи даної категорії задовольняються судами за умови ненадання суб’єктом владних повноважень повної інформації, яку просив запитувач, або ж ненадання відповідей на всі поставлені запитання.

Так, Івано-Франківський окружний адміністративний суд (справа №2а-3821/12/0970,http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29252985) прийшов до висновку, що відповідачем допущена протиправна бездіяльність, щодо ненадання відповіді на третє запитання, вказане в запиті на інформацію.

Визнати протиправним надання недостовірної інформації значно важче, бо зі встановлених під час судового розгляду обставин, суди приходять до висновку, що відповідачі діяли на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (Справа №808/4098/13-а Запорізького окружного адміністративного суду, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31403478). Суд зазначив, що незгода особи, котра подавала запит про надання публічної інформації,з наданою відповіддю,не свідчить про приховування та надання недостовірної інформації.

Щодо несвоєчасного надання інформації.Надання розпорядником інформації відповіді на запити з порушенням 5-денного строку є досить поширеними, але для визнання цього неправомірним, потрібно надати належні докази. Як показує судова практика, суди по-різному розуміють, що є фактичною датою надання відповіді.

У випадках, коли суд приходить до висновку, що датою відправлення відповіді розпорядником інформації є календарна дата зазначена на відтиску печатки поштового відділення зв’язку або на відбитку печатки на конверті, то він стає на бік позивача щодо протиправності дій розпорядника (Наприклад, постанова Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі №2а/0470/14514/12, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30808044).

Якщо суд визнає належним доказом відправлення відповіді в належні строки лише внесення її до реєстру на відправку простої кореспонденції, то буде вважатись, що відповідач своєчасно надав відповідь на запит (Наприклад, постанова Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі №804/4514/13-а, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31044047).

На нашу думку, у цій категорії справ показовим є рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим (справа №2а/0124/501/2012, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25467741), який встановив, що відмітка в журналах відповідача про направлення відповіді позивачу, при відсутності в матеріалах справи розписок про одержання відповіді або квитанції про прийняття поштою листів до пересилання, не може бути належним доказом направлення інформації позивачу. Отже, відповідач зобов’язаний надати докази про отримання відповіді запитувачем.

Щодо відмови в задоволенні запиту на інформацію.В таких справах суди задовольняють позовні вимоги за умови, що орган влади неправомірно обмежив в доступі публічну інформацію, що потягло за собою відмову в наданні такої інформації, або ж відмовив у наданні інформації, доступ до якої необмежений. На думку Волинського окружного адміністративного суду (справа №803/207/13-a,http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29383778), відповідач безпідставно відмовив позивачу у наданні довідки про розміри основних, додаткових видів грошового забезпечення. Оскільки відповідачем дана інформація не була віднесена до службової, конфіденційної або таємної, тому вона є відкритою і підлягає наданню на запит.

Окружний адміністративний суд міста Києва (справа №2а-16545/12/2670,http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28935718) встановив, що Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Київській області відмовила запитувачу у задоволенні запиту через те, що із запитуваною інформацією останній може ознайомитися на офіційному сайті Інспекції; окрім того, перелік запитуваної інформації є занадто обширним, а тому надання подібної інформації займе значно більше часу, ніж встановлений законодавством термін для розгляду запиту на публічну інформацію. Звичайно, суд визнав протиправною таку відмову і зобов’язав Інспекцію надати відповідь на запит.

Водночас, Окружний адміністративний суд  міста Києва (справа №2а-17778/12/2670,http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28871349) вважає правомірною відмову Конституційного Суду України надати позивачеві у відповідь на запит текст подання 51 народного депутата України до Конституційного Суду (надійшло в КСУ 16.10.2012 р.) щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України „Про засади державної мовної політики” від 3 липня 2012 р. Вказуючи, що відомості, які містяться у конституційних поданнях і конституційних зверненнях, стосуються персональних даних громадян і використовуються в процесі підготовки і прийняття рішень Конституційного Суду України. Це при тому, що жодним нормативним актом текст конституційного подання не обмежений в доступі. Зараз дана справа перебуває на розгляді у Європейському суді з прав людини і досить великі шанси, що Україна її програє.

Не менш значними є порушення розпорядниками інформації, які не володіють запитуваною інформацією, але яким відомо або має бути відомо, хто нею володіє, обов’язку направлення запиту належному розпоряднику.Наприклад, начальник Чернівецького училища професійної підготовки міліції відмовив запитувачу у наданні копії рішення Чернівецької міської ради, яким не володів, без направлення запиту міській раді (Чернівецький окружний адміністративний суд, справа №824/587/13-а http://reyestr.court.gov.ua/Review/30111403). Державна установа “Інститут патології хребта та суглобів ім. професора М.І. Ситенка академії медичних наук України” відмовив у наданні завіреної копії кошторису установи на 2013 рік, роз’яснивши, який орган володіє такою інформацією, але не направивши йому цього запиту. (Харківський окружний адміністративний суд, справа №820/2580/13-аhttp://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31274222). При цьому, суди не бачать в діях розпорядників жодних порушень і відмовляють в задоволенні позовів про визнання таких дій протиправними.

Лише Чернігівський окружний адміністративний суд (справа №825/800/13-а,http://reyestr.court.gov.ua/Review/30848241) визнав дії Управління державної автомобільної інспекції управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області щодо не направлення запиту особи належному розпоряднику, протиправними, та зобов’язав направити запит належному розпоряднику.

Також розпорядники забувають, що відповідьна запит про те, що інформація може бути одержана запитувачеміз загальнодоступних джерел, є неправомірною відмовою в наданні інформації. Більше того, окремі суди стають на захист суб’єктів владних повноважень. Так, Одеський апеляційний адміністративний суд у справі №2а-2697/12/2170 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30107967) вказав, що доступ до публічної інформації може бути наданий не тільки в порядку надання відповідей, а й оприлюдненням їх в засобах масової інформації, розміщенням на офіційному веб-сайті та інше. А Сумський окружний адміністративний суд у справі №818/1818/13-a (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31232968) зазначив, що відповідачем виконано обов’язок щодо надання публічної інформації, оскільки зазначено джерело оприлюднення запитуваної інформації.

Але в більшості такі справи все-таки вирішуються на користь відповідачів. Окружний адміністративний суд м.Києва (справа №2а-14893/12/2670, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28664484) прийшов до висновку щодо необхідності зобов’язання відповідача вчинити дії для розгляду запиту на інформацію, оскільки відповідь про можливість отримання інформації із загальнодоступних джерел – офіційного сайту, є протиправною.

Крім цього спостерігається системне обмеження доступу до публічної інформації шляхом віднесення її до конфіденційної або службової, видання одного виду інформації за інший, накладення на документи грифів обмеження доступу.

Розпорядники інформації порушують принцип, за яким обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Тому відмовляються надавати документи, які містять конфіденційну чи службову інформацію.

Також відносять до конфіденційної і службової інформацію, яка не може бути обмежена в доступі і присвоюють документам, в яких вона міститься, грифи, не передбачені законодавством. Наприклад, документам прокурорського реагування, матеріалам Генерального плану, рішенням, якими затверджено тарифи на водопостачання та водовідведення, документам, що містять інформацію про притягнення посадових осіб до відповідальності тощо.

Так, Жовтневий районний суд м.Луганська (справа №2-а-580/12,http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30942644) визнав правомірною відмову Вінницької міської ради у наданні матеріалів Генерального плану міста. Графічна та текстова складові якого, на думку міської ради, містять інформацію з обмеженим доступом з грифом «Для службового використання» – конфіденційну інформацію, яка є власністю держави.

Сприяє обмеженню в доступі публічної інформації і складання органами влади Переліків відомостей, що становлять службову інформацію, куди крім службової, відносять й іншу публічну інформацію. Зокрема, Овідіопольський районний суд Одеської області (справа №509/61/13,http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29090226) визнав нечинним рішення виконкому Великодолинської селищної ради «Про перелік відомостей, що становлять службову інформацію і якій надається гриф «Для службового користування» та зобов’язав його скасувати. До якого орган місцевого самоврядування незаконно відніс інформаціюіз журналів реєстрації вхідної та вихідної документації щодо звернень громадян.

Ще одним значним порушенням Закону України «Про доступ до публічної інформації», є обмеження розпорядниками доступу до інформації про розпорядження бюджетними коштами: про виплату заробітної плати службовим і посадовим особам, рішення про забезпечення осіб, які перебувають на квартирному обліку, житловими приміщеннями, копії рішень сільської ради щодо надання дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок тощо.

Здебільшого такі справи суди вирішують на користь запитувачів інформації. Наприклад, Волинський окружний адміністративний суд (справа №803/325/13-a, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30144664) вказав, оскільки виплата заробітної плати службовим і посадовим особам Міністерства внутрішніх справ України та його територіальних органів, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, тому інформація про грошове забезпечення співробітників УМВС України у Волинській області в розумінні частини п’ятоїстатті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації»не може бути обмежена у доступі, а тому не є конфіденційною чи інформацією з обмеженим доступом».

Лише Одеський окружний адміністративний суд (справа №1570/6159/2012,http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29656528) визнав правомірною відмову районної державної адміністрації щодо надання копій рішень з прізвищами, іменами, по-батькові фізичних осіб та найменуванням юридичних осіб, які отримали державне майно, оскільки вони начебто містять про особу конфіденційну інформацію, яка не може бути поширена.

Окрім цього, суб’єкти владних повноважень часто порушують вимогу закону про оприлюднення проектів нормативно-правових актів.За вказаний період суди розглянули 18 справ про визнання прийнятих рішень протиправними та їх скасування, більше половини яких було задоволено.

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд (справа №2а/1118/997/12,http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30788488) визнав протиправною бездіяльність Олександрійської міської ради, яка полягає в недотриманні обов’язку оприлюднити проект рішення міської ради від 05.10.2012р. №758 «Про внесення змін до міського бюджету на 2012 рік» у встановлений законом 20-денний термін. Щодо скасування рішення Олександрійської міської ради, то суд вважає, що порушення розпорядником інформації вимогст. 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації»не є підставою для скасування рішення органу місцевого самоврядування.

При цьому Київський апеляційний адміністративний суд (справа №1013/6526/2012,http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29978042)скасував рішення Бучанської міської ради від 24 листопада 2011 року за №461-17-VI «Про розробку детального плану території земельної ділянки, орієнтовною площею 9,2 га. в межах вулиць Лісова, Вокзальна та Паркова», яке було прийняте без будь-якого попереднього обговорення та оприлюднення документів щодо підготовки прийняття зазначеного рішення.

Варто звернути увагу на те, що суди однаково застосовують законодавство в частині того, що проекти актів індивідуальної дії не підлягають оприлюдненню. Вінницьким міським судом Вінницької області (справа №212/12730/2012, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30215219)встановлено, що не оприлюднені Вінницькою районною радою акти: “Про Програму фінансової підтримки комунальної організації «Редакція Вінницької регіональної газети «Подільська зоря» на 2012-2016 роки», «Про внесення змін до структури комунального підприємства «Редакція газети «Вінницький район» Вінницької районної ради»; «Про приведення у відповідність до чинного законодавства статутних документів редакції Вінницької регіональної газети «Подільська зоря»  є актами ненормативного характеру, оскільки у зв’язку з їх прийняттям виникають правовідносини у конкретно визначених суб’єктів.

Щодо оскарження не оприлюднення розпорядниками інформації нормативно-правових актів, то за цей період прийнято лише одне судове рішення. Так, Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області (справа №740/901/13-а, http://reyestr.court.gov.ua/Review/30241240) визнав протиправним оприлюднення на офіційному веб-сайті Ніжинської міської ради тексту цільової програми «Розвиток безпеки дорожнього руху в м. Ніжині на 2013 рік» лише 05.03.2013 року, оскільки вона була затверджена ще 28.12.2012 року.

Запитувачі інформації також помиляються. Найбільш поширеною помилкою громадян та юридичних осіб при реалізації права на доступ до публічної інформації є неправильно вибрана форма звернення, коли запитувана ними інформація не може бути отримана в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації», бо не є публічною в розумінні цього закону.

Наприклад, Куп’янський міськрайонний суд Харківської області у справі №628/796/2013-а (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30549795) відмовив визнати бездіяльність Куп’янського міського голови протиправною та відмовив  надати інформацію. Оскільки матеріали справи свідчили, що звернення позивача було спрямовано не на реалізацію права на доступ до публічної інформації, а на встановлення того, чи є правомірними дії посадових осіб суб’єктів владних повноважень, і тому підлягало розгляду в порядку, передбаченомуЗаконом України “Про звернення громадян”. Такої ж думки Окружний адміністративний суд м.Києва, який у справі №826/1646/13-а (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29698990) встановив, що запитувана позивачем інформація щодо виконання вимог припису не є публічною інформацією, оскільки мова йде про виконання працівниками органу влади своїх повноважень.

Або ж звертаються за інформацією, одержання якої відповідно до ч.2 ст.2 Закону України «Про доступ до публічної інформації» регулюється спеціальними законами.

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у справі №809/617/13-a(http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30839505) вказав, враховуючи статус позивача у виконавчому провадженні, як стягувача, його звернення про надання публічної інформації з виконавчого провадження, не є заявою про надання публічної інформації у розумінніЗакону України “Про доступ до публічної інформації”. Аце звернення  належить розглядати у відповідності до вимогЗакону України “Про звернення громадян”.

Крім того, трапляються випадки, коли позивачі просять в запитах на інформаціюнадати юридичну консультацію або протлумачити закон, що відповідно до законодавства не належить до обов’язків розпорядників інформації. Це підтвердив Жовтневий районний суд м.Луганська у справі №2-а-580/12 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30942644), визнавши правомірною відповідь Генеральної прокуратури про те, що до функцій прокуратури не належить надання юридичних консультацій, тлумачення законів.

Також громадяни звертаються із запитами до неналежного субєкта, який не є розпорядником запитуваної інформації. Так, у справі №824/587/13-а Чернівецького окружного адміністративного суду (http://reyestr.court.gov.ua/Review/30111403) встановлено, що позивачка звернулася із запитом до начальника Чернівецького училища професійної підготовки працівників міліції, в якому просила надати копію рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради. На думку суду, відсутні будь-які обґрунтовані підстави зобов’язувати відповідача надати рішення органу місцевого самоврядування, яким він не володіє та не зобов’язаний володіти.

Чи відшкодовується матеріальна або моральна шкода? Згідно Закону України «Про доступ до публічної інформації», особи, чиї права та законні інтереси порушені розпорядниками інформації, мають право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Справді, протягом даного періоду суди Українирозглянули 20 справ, в яких позивачі просили про відшкодування шкоди, більшість з яких стосувались відшкодування моральної шкоди. При цьому суди, посилаючись на відсутність обставин, що підтверджують спричинення позивачу моральної шкоди, не отримання жодного підтвердження доказів позивачів, не встановлення причинного зв’язку між шкодою і протиправним діянням відповідача, відмовляють у її відшкодуванні. Тільки Хмельницький окружний адміністративний суд у справі №2270/7307/12 21 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/29029041) прийшов до висновку, що позивач у зв’язку із неотриманням відповіді на свою заяву має право на відшкодування моральної шкоди, як це передбачено Законом, разом з тим достатньою підставою для її відшкодування є задоволення позову в частині визнання бездіяльності відповідача протиправною. Тобто, навіть в даній справі позивач не отримав грошової компенсації, на яку розраховував.

В окремих випадках позивачам вдалось відшкодувати витрати на правову допомогу та на прибуття до суду, а також відшкодувати судові витрати. У справі №2а-16530/12/2670 Окружний адміністративний суд м.Києва (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29972737) присудив за рахунок Державного бюджету України відшкодувати на користь позивача понесені ним судові витрати у розмірі 462,01 грн.

У справі №398/123/13- аОлександрійський міськрайонний суд Кіровоградської області(http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30305329) вирішив стягнути з місцевого бюджету витрати на правову допомогу в розмірі 250 гривень. А в справі №2а-16534/12/2670 Окружний адміністративний суд м.Києва (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30009281) присудив на користь позивача 176,70 гривень судових витрат, пов’язаних із прибуттям до суду.

Цікавою є також постанова Вінницького міського суду, який у справі №212/8876/2012 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29240356), якою на користь позивача стягнуто по 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожен факт ненадання інформації та по 0,1 неоподатковуваному мінімуму доходів громадян за кожен день прострочки надання відповіді на запит на інформацію.

Тлумачення закону судами. Також в судовій практиці можна знайти роз’яснення щодо правильного застосування норм законодавства про інформацію, які недостатньо деталізовані в Законі «Про доступ до публічної інформації».

Щодо мови надання відповіді на запит.Донецький апеляційний адміністративний суд у справі №432/601/13-а (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30455335), визнав протиправним надання відповідей на запити мовою, що не відповідає мові запитів.

Відповідно до Європейській хартії регіональних мов або мов меншин від 5 листопада 1992 року, Закону України «Про засади державної мовної політики», право вибору мови, зокрема, української чи російської мови  у правовідносинах з органом державної влади чи органом місцевого самоврядуванням в Україні має не посадова особа, а громадянин. Оскільки позивач звернувся з відповідними запитами українською мовою, відповідач мав надати відповідь виключно українською.

Щодо способу надання відповіді на запитНа думку Сумського окружного адміністративного суду (справа №818/790/13-a, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30483298), Закон України «Про доступ до публічної інформації»не встановлює обов’язку розпорядника інформації надавати відповідь на запит декількома способами. Тому, якщо запитувач інформації просив про надання відповіді на запит поштою, розпорядник інформації не зобов’язаний надсилати її також електронною поштою.

Окрім того, Окружний адміністративний суд м.Києва у справі №826/4122/13-а (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31277932) не прийняв до уваги посилання представника відповідача на те, що мала місце усна домовленість, що запитувач отримає відповідь на запит на інформацію особисто в руки, оскільки, по-перше, така форма отримання запиту не передбачена Законом України «Про доступ до публічної інформації» та не виключає обов’язку розпорядника інформації надавати відповідь на запит на інформацію у строки, передбачені ч. 1 ст. 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації»; по-друге, позивач у запиті просив скерувати відповідь на його поштову адресу.

Дискусійним також є питання: чи є сканування документу його копіюванням? З цього приводу, Конституційним Судом України було прийнято ухвалу від 31 жовтня 2013 року № 49-у/2013. Громадянин Євстіфеєв М. запитував суд «чи має запитувач відшкодовувати фактичні витрати на сканування документів у разі, якщо інформація за запитом надається в електронному вигляді». На жаль, даний суб’єкт не навів належних обґрунтувань неоднозначності застосування закону, тому йому було відмовлено у відкритті конституційного провадження.

У справіза конституційним зверненням Міжнародної благодійної організації “Екологія-Право-Людина” щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої, третьої статті 21 Закону України “Про доступ до публічної інформації”, Конституційний Суд своєю ухвалою № 29-у від 25.06.2013 р. також відмовив суб’єкту у відкритті конституційного провадження. Зазначимо, що «Екологія-Право-Людина» запитувала: чи гарантується безоплатне надання кожному перших десяти сторінок на запит, незалежно від кількості аркушів, що виготовляються для задоволення запиту, а також просила розтлумачити словосполучення “фактичні витрати на копіювання та друк” та “розмір фактичних витрат визначається відповідним розпорядником”.

Особливості апеляційного оскарження. Загалом за проаналізований період позивачами було подано 16 апеляційних скарг, а відповідачами – 15 апеляційних скарг. Тобто, можна стверджувати про однакову кількість оскарження рішень судів першої інстанції обома сторонами. Не менш цікавим є те, що в усіх 31 випадках, апеляційні суди частково або повністю задовольнили вимоги апелянтів. Було відмовлено в задоволенні лише однієї апеляційної скарги органу влади.

Підставами скасування рішень судів першої інстанції переважно було не правильне встановлення судами фактичних обставин справи, надання невірної оцінки дослідженим доказам та порушення норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, або ж порушення правил предметної підсудності розгляду справ.

Позивачі оскаржують відмови судів зобов’язати розпорядника інформації надати запитувану інформацію, або надати повну інформацію, чи інформацію доступ до якої неправомірно обмежено. Так, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд (справа №2а/0470/7350/12,http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30761215) прийняв нову постанову, якою зобов’язав ДП «Дніпропетровський регіональний державний науково-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації» надати повну і точну інформацію на поставлені в інформаційному запиті від 18.03.2012 року питання №2 та питання №3.

З іншого боку, за зверненням відповідачів апеляційні суди скасували рішення місцевих судів, якими розпорядників інформації з порушенням вимог законодавства було зобов’язано надати інформацію, якою вони не володіють, або надати відповідь на звернення громадянина, яке не підпадає під дію Закону України «Про доступ до публічної інформації», або ж надати запитувачу правову консультацію в порядку цього Закону. Київський апеляційний адміністративний суд (справа №2а-14372/12/2670,http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28774425) прийшов до висновку про відсутність порушень законодавства про доступ до інформації в діях відповідача, бо запит позивача не є запитом в розумінні вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації», а фактично є зверненням громадянина, що регулюється Законом України «Про звернення громадян».

Разом із цим, прогресивним є ухвалення Постанови Пленуму ВАСУ «Про практику застосування адміністративними судами положень Закону України від 13 січня 2011 року №2939-VI «Про доступ до публічної інформації»» від 30 вересня 2013 року № 11. Ця постанова узагальнює значний масив практики застосування адміністративними судами положень Закону України «Про доступ до публічної інформації», а також роз’яснює окремі питання правозастосування.

Як висновок, можна говорити про динамічну та доволі ефективну судову практику захисту порушених прав на доступ до інформації. При цьому, якщо громадяни та юридичні особи звертаються до належного розпорядника, з дотриманням вимог Закону «Про доступ до публічної інформації», але їхні права все таки порушують, вони мають шанс відновити їх в суді.

Проблемними досі залишаються протиправне віднесення інформації до конфіденційної та службової, а також неможливість відшкодування майнової та моральної шкоди. До того ж, є випадки неоднакового розуміння судами, що є належним доказом надання відповіді розпорядником, та яким чином має відбуватись забезпечення доступу до інформації.

Тетяна ДЕМБІЦЬКА,
юрист ІПЦ «НАШЕ ПРАВО»



Print Friendly, PDF & Email